Глава 8.

Глава 8. 

За кілька днів виснажливого переходу під крижаним, пронизливим вітром і лихими хуртовинами, мандрівники вийшли на широке плато. 

У самому його центрі, на гребені скелі, що випирала з землі величезним підмурком, височів гордий, похмурий замок. Його високі чорні стіни, що різко контрастували з чистотою білого снігу, владно підминали положистий рельєф узгір’я. Масивні круглі вежі, грубо напираючи на стрімкі краї скелі, зливалися з нею в єдиний, цілісний моноліт. Люті вітри, морози й невблаганний час у деяких місцях зруйнували мурування фортеці, однак ці ушкодження не становили загрози монументальності твердині і лише підкреслювали її незламність. 

І без того кепська погода погіршувалася просто на очах. Після нетривалої суперечки, під грізьбою ворохобні гномів, було вирішено попрямувати до фортеці і попроситися на ночівлю... 

- Агов! Є хто живий?! - закричав Альдо, коли вершники під'їхали до залізних, закритих ґратами воріт. 

Зверху висунулася голова брамника, який марно намагався розгледіти заїжджих крізь щільну завісу хуртовини. 

- Скіко вас?! Хто такі?! Чого припхалися?! - непривітно загорлав брамник. 

- Четверо! Наймані вояки і чарівниця! Просимо підночувати! - вигукнув Роен. 

- З відьмою чи що?! - нецеремонно гарикнув брамник. 

- Цілителька! - подала голос Ліара.

- А-а, то травниця значить?! Заждіть! Справлюся у старшого! - гаркнув страж і зник. 

Через деякий час на стіні з'явилася друга голова, мабуть того самого старшого. 

- Чого вам?! - ревнув начальник. 

- Підночувати! Закоцюбли, наче голомозько в кучугурі! - не витримав Стіг. 

- Куди прямуєте?! - начальник варти, схоже, не збирався відчиняти ворота, доки не з'ясує все, що треба й не треба. 

- У Даград! На службу найматися! - крикнув Роен. 

- Звідки будете?! - не вгамовувався старший. 

- З Веллора! - терпляче відповів Роен. 

Після недовгої паузи на стіні почалася якась метушня, задзвеніли ланцюги і герса знехотя поповзла вгору. Після того, як ґрата піднялася, важка брама прочинилася рівно настільки, щоб вершники по-одному могли протиснутися всередину. 

Щойно подорожні в'їхали у двір фортеці, як їх оточила дюжина озброєних списами вояків, а з парапету взяли на приціл кілька лучників. 

Вартові застигли в бойовій готовності, поки на галереї стіни не з'явився високий воїн у крицевому нагруднику та білій хутряній накидці. 

- Гей, спокійніше! Хіба так ми зустрічаємо гостей?! - воїн жестом наказав опустити зброю і, похрускуючи підошвами чобіт по засніжених сходах, неквапливо спустився на подвір'я. 

Стражі поштиво розступилися. 

- Ласкаво просимо до Валетт-Данора - володінь лорда Арне! - напушено промовив воїн. - Моє ім'я - Рендал, я командир залоги фортеці.

- Я Роен, а це - Ліара, Стіг і Альдо, прямуємо в Даград. Дякуємо за притулок, сподіваюся ми вас не обтяжимо. - Роен потер закляклі долоні. - Нам би лишень до ранку перечекати.

- Місце для ночівлі в нас знайдеться, от тільки, боюся, найближчі кілька тижнів ви не зможете рушити далі. З долини один вихід до Даграду - через Тепле озеро, а воно замерзає лише за лютих морозів. Справжня зима ще не почалася, тож його ледь прихопило кригою. Доведеться почекати. - спокійно повідомив Рендал. 

- То це ще не справжня зима? - мерзлякувато поїжився Стіг. 

Рендал окинув гнома глузливим поглядом і похитав головою. 

- Кепсько. - зітхнув Роен. 

- Куди ви так поспішаєте? Спочинете, наберетеся сил. Тут люди не доскіпливі, зайвого не питають, у чужі справи носа не пхають. - запевнив Рендал. - Не хвилюйтеся, оселимо, нагодуємо, за кіньми наглянемо.  А завтра відрекомендую вас лорду Арне. 

- Щиро вдячні. - Роен чемно кивнув. 

- Гей, Коре, подбай про гостей! Коней до стайні, нагодувати й почистити! - розпорядився командир залоги. 

- Слухаю, пане! - виструнчившись, віддав честь один із стражів. 

Кімнати, надані гостям замку, були по-солдатськи суворими, без пишнот, проте доволі чистими й затишними. 

У морозну, сніжну ніч, після випробувань і тягот дороги, дах над головою вже сам по собі був щедрим дарунком долі.  Все, що йшло на додачу: сухість, тепло, постіль, ситна вечеря - з упевненістю можна було назвати королівськими розкошами. Що вже й казати про чани для купання з гарячою водою і запашними травами, - нестеменне благословення богів!

Наступного ранку мандрівники, які чудово відпочили і перебували в доброму гуморі, у супроводі командира залоги звідалися до лорда Арне. 

У просторому залі, на встеленому хутром троні, сидів могутній сивочолий чоловік. Численні шрами на обличчі лорда свідчили про те, що його меч багацько разів гопцював танок смерті для своїх ворогів. Дожити до сивого волосся справжній вояк міг лише, якщо він був украй вправний, але найголовніше - неймовірно таланистий. Квадратове обличчя, широкі вилиці і великий орлиний ніс вказували на владність і непохитність характеру їхнього володаря.