Глава 7.

Глава 7. 

Засніжений кряж Червоних гір велетенською хвилею застиг над безкрайньою заболоченою рівниною, погрожуючи звергнути на неї всю свою вражаючу, неймовірну потугу. Його гострі шпилі невблаганно линули вгору, немов жадаючи навиліт простромити небесне склепіння. 

 - Нам туди? Справді? - Стіг мерзлякувато поїжився, незважаючи на немилосердно палюче сонце. - У мене пальці коцюбнуть, як лише зирну на сніг. 

- Ненавиджу зиму. Гірше за зиму хіба що куховарство тітки Матильди. - підтримав брата Альдо. 

- Фе, Альдо, не згадуй про те. Мене зараз знудить. -  Стіга тріпнуло від огиди. 

- Тільки прошу без отих байок про ваших родичів. - Роен спробував приструнчити гномів.

- Твоє щастя, що ти не куштував запечену видру, начинену язиками жаб, із підливою з рибних тельбухів. - Альдо пропустив слова Роена повз вуха. - І поганенько, скажу я вам, запечену. 

- Фе, Альдо. - не витримала Ліара. 

- Отож бо. Фе - не те слово. Я ж просив не згадувати. - насупився Стіг. 

- Ліаро, ти знаєш щось про перевал? - Роен квапливо змінив тему. - Там пройдуть коні?

- Я ніколи раніше не піднімалася в Червоні гори. Знаю тільки, що перевал є. Внизу болота, вгорі скелі. Ось і весь вибір. - відповіла Ліара. 

- Може треба було згадати про це раніше? - запитав Альдо. 

- Я в болота не поткнусь! - раптово випалила Ліара. - Йдемо в гори!

- Та ми й так уже вирішили, що в гори. - буркнув Стіг. - Чого ти репетуєш? 

- Я не можу вас втратити. - розгублено промовила Ліара, яку все ще переслідували кошмари. - Знову... 

- То чого ми чекаємо? - звів бровами Альдо і, не чекаючи відповіді, підострожив коня. 

...Незважаючи на видиму неприступність, Червоні гори не були суцільним скелястим пасмом. Глибокі ущелини, стрімчаки й урвища місцями перемежалися з пологими схилами, плато і невеликими ярами.

Обираючи найбільш прохідний шлях, мандрівникам доводилося підійматися все вище і вище. Стежка неухильно вела вгору і по обіді  другого дня висхіду помітно похолоднішало, піднявся шпуйний, крижаний вітер. До всього того, ще до настання сутінків погода остаточно зіпсувалася: вдарив мороз, небо похмурішало і знялася справжня снігова буря. 

У таких умовах рухатися далі незнайомою гірською місцевістю було подібним на самогубство. 

Поблизу, за сотню кроків, височіла могутня, відколота від гострого шпилю гори скеля. З її підвітряного боку, якимось дивом пробившись  крізь кам’яну броню, росли кілька розлогих, карлуватих сосен, біля яких і було вирішено отаборитися.

Гномам у оскаженілому вихорі хвиського снігу вдалося віднайти невеличку повалену смереку, з якої поспіхом спорудили надійну повітку. 

Незважаючи на всі лагодіння, ніч пройшла важко і до світанку, перемерзлі до кісток подорожні, перебували в не вельми піднесеному настрої. 

Буря вщухла. Небо розпрозорилося і теплі промені сонця заграли на незайманій полотнині снігу, виграваючи розсипом крижаних діамантів. 

- Красиво. - зауважив Стіг, зачерпнувши жменю блискучого снігу. 

- Та просто казка. У мене за ніч повна дупа цієї краси понабивалася. - пробурмотів Альдо. 

- Це як? - поцікавився Стіг, вилупившись на брата. 

- Зараз я покажу тобі як! - гаркнув Альдо і потягнувся до Стіга. 

- От зовсім не цікаво. - втрутився в розмову Роен, припиняючи спробу Альдо наочно продемонструвати братові, як сніг потрапив туди, де йому не місце. 

- Про що сперечаєтеся? - поцікавилася Ліара, яка відходила перевірити коней. 

- Ні про що. Стіг запропонував помилуватися красою природи. - набундючився Альдо. 

- Еге ж. Красиво. - погодилася Ліара. 

- Ну-бо, Альдо, гайда про дупу. - хмикнув Стіг. 

- Яку ще дупу? - Ліара здивовано подивилася на Альдо. 

- Снігову. Альдівську!  - реготнув Стіг, ухиляючись від сніжка, запущеного братом. Маневр не вийшов, і холодна грудка смачно вліпилась йому прямісінько в лоб. 

- Годі пустувати. У нас до біса справ. - Роен вдавано нахмурив чоло. - Хто вирушить на полювання? Треба поповнити харчі. 

- Нехай Стіг іде, як йому тут любо. Заразом красою намилується. А я біля багаття просохну, весь одяг мокрий. - пробубонів Альдо. 

- То й піду. - не вагаючись погодився Стіг. 

- Добре. Ми зі Стігом йдемо на полювання. - Роен весело ляснув Альдо по плечу. - І буде тобі воркотіти, справді ж красиво.

Стояла вітряна і погожа година, ідеальна для полювання. Після довгих, утомливих пошуків Роен і Стіг нарешті натрапили на слід великого копитного.

Подолавши кілька сотень кроків, мисливці побачили молодого оленя. Роен жестом зупинив Стіга і показав йому напрямок, у якому треба рухатися, а сам почав підкрадатися з іншого боку. 

Олень, не помічаючи небезпеки, мирно пощипував листя засніженого дерева. Раптом звідкись із хащів пролунав гучний хрускіт. Олень стривожено повернув голову й зараз же стрибнув у кущі. Йому навздогін вилетіло дві стріли, одна з яких встромилася в круп, а інша в шию.