Глава 6.

Глава 6.

Три дні шляху під палючим сонцем каньйону виявилися найспокійнішим часом з початку подорожі. Дикі землі ніби змилостивилися над пошарпаними неприємними подіями в Лихолісі та селі мандрівниками, подарувавши їм легкий перепочинок. Ніхто з місцевих мешканців жодного разу не зазіхнув навіть на прихоплену у корчмі провізію, не кажучи вже про життя подорожніх. 

Нетривалий, хоча і вельми виснажливий підйом з каньйону на простору болотисту рівнину також пройшов напрочуд спокійно.

Втім, як і очікувалося, щастя тривало недовго. 

Болотиста рівнина зустріла чужинців вкрай негостинно. Ройовиська зголоднілих комарів, докучаючи нестерпним дзижчанням, нещадно заатакували коней та їхніх вершників у сподіванні поласувати теплою, свіжою кров'ю. 

Дзижчання комара воістину мерзенний для вуха звук, який враз доводить до сказу, викликаючи нестерпне бажання знищити його джерело.

Саме такі почуття ця напасть викликала й у Роена, здатного витримати чи не всі поневіряння, які може ой як щедро насипати щербата доля. Але не безперервний комариний писк! Лік прибитих ним комах ішов уже на сотні, а то й на тисячі, проте навколо кружляли міріади їхніх кровосисних посестер. 

- Роене, ти якийсь смиканий. - зауважив Стіг, якого, як і його брата, з якоїсь невідомої причини, комарі вважали неїстівним. 

- Ви гноми отруйні, тому вас і не жере ніхто. Думаю карритар і той би копита відкинув. - Роен без упину плескав себе долонею по обличчю і шиї. 

- Я, може, й отруйний, а ось Стіг просто миється зрідка. Комарі нальоту дохнуть. Одягни його сорочку - і все, жоден кровосос до тебе не поткнеться. - напоумив стражденного Альдо.

- Треба відшукати полин! Він росте на болотах. - Ліара в кров роздерла собі шию, не менше за Роена потерпаючи від надокучливих комах. - Комарі не зносять його запаху. 

- Що ж ти раніше не сказала? - Роен зіскочив з коня і почав гарячково нишпорити травою в пошуках рятівного куща полину, одночасно відмахуючись від настирливих комах. 

- Нерви в тебе ні до біса. - гмикнув Стіг, здвигнувши плечима. - Може слід відвару якого заспокійливого попити чи що? 

Роен, зайнятий справою важливішою, ніж пересварка з гномами, просто проігнорував цю цінну та вельми доречну пораду. Нарешті, після старанної шуканини, благаний кущ було знайдено. Роен і Ліара натерлися листям полину де тільки можна, понапихали його по кишенях і лише після цього трохи розслабилися. Чудодійна трава дійсно спрацювала і комарине дзижчання, а також укуси, що доводили до сказу, майже припинилися.

Роен, засяявши щасливою усмішкою, міцно обійняв трохи сторопілу від несподіванки Ліару і повним вдячності голосом прошепотів:  

- Спасибі. 

- У всіх є своя слабина. - зауважив Стіг із серйозним виразом обличчя. 

- А ти боїшся павуків. - нагадав Альдо. 

- Я їх не боюся, а неполюбляю. У них огидна пика, кругле пузо і волохаті лапи. - заперечив Стіг. 

- От зовсім нікого не нагадує? Ні? - запитав Альдо і, підостроживши коня, поскакав уперед. 

- Ні, нікого. - Стіг спантеличено почухав потилицю і помчав за братом. - А кого, Альдо?! Аль-до! Ну кого?! 

Пересуватися болотистою рівниною виявилося надзвичайно складно та виснажливо. Копита коней раз по раз грузли в багнюці, змушуючи їх підковзуватися і спотикатися. 

Окрім того, на болотах твердий ґрунт вкрай складно було  відрізнити від глейкої, погибельної драговини, тому вершникам довелося спішитися і самим прокладати дорогу важким біскайським скакунам. Просування сповільнилося. Сухих ділянок ставало дедалі менше, а непрохідного, небезпечного трясовиння дедалі більше. 

Зрештою рухатися далі стало абсолютно неможливо. Підступний ґрунт почав постійно провалюватися під ногами нерозсудливих мандрівників, які ризикнули на власну погубу забрести в ці прокляті краї. 

Затягнута серпанком туману гладінь боліт простягалася так далеко, скільки сягали очі.

- Далі йти не можна! Бісова місцина. - вилаявся Роен, витягуючи чобіт із густої, смердючої багнюки. 

- Раніше болото було меншим. Схоже розрослося. - Ліара досадливо зморщилася. - Треба повернутися і знайти інший шлях. 

- Який інший? З одного боку гори, а навколо трясовина. - роздратовано буркнув Альдо.

- То підемо в гори. Це чималий гак через засніжений перевал, але доведеться ризикнути. - спокійно відповіла чарівниця. 

- Гори?  Треба обмізкувати. Усе одно вже сутеніє, час ставати на ночівлю. Завтра вирішимо, як бути. - Роен струсив із чобота грязюку і вказав на пагорб, вкритий кривими, присадкуватими деревами. - Там має бути сухіше. 

Розбивши табір і сяк-так почистивши одяг, подорожні затишно влаштувалися біля багаття. Під тихе потріскування дров, стомлені дорогою, вони насолоджувалися теплом палаючого вогнища і ситною смаженою качкою, яку Альдо промітно прихопив із села. Звуки нічного болота заколисували умиротворенням. Навіть жаби в ставку, що омивав пагорб, квакали так, немов наспівували колискову. Повний місяць, віддзеркалюючись у застиглій гладіні води, осяював долину рівним холодним світлом.