Глава 3.

Глава 3.

Шлях до Даграду, столиці провінції Манора, пролягав через Дикі землі - велику територію між Веллорійською рівниною та володіннями лорда Вільфреда.

Дикі землі і Манора по суті були єдиним плато, підперезаним скелястим хребтом Червоних Гір, що на стику з Веллорійською рівниною спадали до пасма пустельних, безживних пагорбів.

Протягом багатьох століть правителі Треурану марно намагалися колонізувати ці суворі, дрімучі краї. Ліси, рівнини, каньйони та річки цієї непідкореної території кишіли звір'ям та почварами, сусідувати з котрими наважувалися лише найвідчайдушніші осельці.

Після згуби торгових караванів, король Едегор спробував приборкати Дикі землі за допомогою війська, проте це не призвело ні до чого путнього. Запропащувалися цілі загони, дезертирували навіть найнадійніші, найзагартованіші вояки.

Зрештою, король вирішив, що далі гнути лінію колонізації  триклятої місцини стало надто витратно. Тож, за підсумком такого  рішення, одного з радників призначили цапом-відбувайлом, що «навіював капосні думки Його Величності», і відтяли йому голову, а саму ідею занедбали та забули.

Злі язики подейкували, що король чхати хотів на осельців Диких земель та й загалом не був надто зацікавлений у відновленні торгових шляхів з Манорою, допоки там володарює божевільний лорд Вільфред.

Хоч би як там не було, останнім десятиліттям Дикі землі ще більш здичавіли та занехаялись. 

Ні, там звісно ж були села, хутори, заїзні двори та інші осередки цивілізації. Принаймні так було десять років тому. Але відтоді всі вони,  позбавлені королівської опіки та турботи, щодня боролись за власне існування. 

Втім, смертні створіння вперті - якщо вже вирішили, що житимуть у певному місці, то не відступляться, аж до останнього подиху.

...Тиждень зборів до мандрівки промайнув ніби один день.

Правду кажучи, весь цей час пройшов у пошуках путящих коней. Ліара наполягала, що лише гонорові біскайські скакуни здатні впоратися з тяготами подорожі непривітними широтами  Диких земель. Невибагливість та витривалість цих неймовірних істот була практично легендарною. Виведені в суворих умовах Біскайської пустелі на сході Королівства, вони були штучним і коштовним товаром.

До вечора сьомого дня, коли вже здавалось, що роздобути потрібних коней марно і сподіватися, Альдо звідкись привів четвірко чорних неначе смола біскайців. На всі питання, як і де йому вдалося їх надибати, він лишень загадково посміхався і буркав: «гном'ячі зв’язки».

Наступного ранку, не гаючи даремно часу, вершники вирушили в дорогу.

***

Перші дві седмиці подорожі минули практично без оказій.

Кілька дрібних сутичок у шинках, запекла суперечка з господарем заїжджого двору, що підсунув Роенові закишілий блощицями сінник, і трохи грубе, але гранично доступне напоумлення банди гречкосіїв, які ступили на криву стежину розбійного промислу.

Загалом, звична рутина будь-якого подорожнього, що мандрує широкими далями Королівства Треуран. Не те щоб у володіннях Його Величності короля Едегора не було ладу, але чимдалі від столиці його ставало все менше і менше. 

Зрештою, наприкінці другого тижня, четверо втомлених, але бадьорих вершники, полишивши за спинами пустельну, посічену піщаними вітрами долину пагорбів, в'їхали в Дикі землі.

- Альдо, ти відчуваєш? - Стіг шумно втягнув ніздрями повітря.

- Що я маю відчувати? - похмуро пирхнув Альдо.

- Дикість Диких земель. - блаженно мурикнув Стіг.

- Я відчуваю що мій брат йолоп, а ще відчуваю, що моя дупа перетворилася на здоровецьку мозолю. - сердито огризнувся Альдо.

- Це тому, що ти підстрибуєш так, ніби намагаєшся зламати коневі  хребет. - мавпуючи манеру їзди гнома, Роен мішкувато гицнув.

- Це тому, що сідло дубове, як ті котлети баби Ґрунільди. - скорчившись промимрив Альдо.

- Гей, не чіпай бабусю Ґрунільду та її котлети! Правильно вона казала, що ти “благородний, як свиня городна“. - Стіг рішуче кинувся боронити кулінарні таланти старенької.

- Ти кого свинею назвав? Віслюк миршавий! - Альдо,  намагаючись вліпити братові ляща, втратив рівновагу та ледь не навернувся з сідла. Після цього він раптово принишкнув і, вчепившись у поводи, щось ображено забубонів собі під носа. 

- Гляньте, попереду ліс! - вигукнув Роен, підхопившись на стременах.

- Лихоліс. - кивнула головою Ліара. - Паскудне місце навіть як на Дикі землі.

- А що з ним не так? Якщо він такий лихий, то, може, оминемо? Неполюбляю я ті ліси, а паскудні, то й поготів. - Стіг нервово почухав лікоть.

- Об'їхати Лихоліс? - Ліара дзвінко засміялася і, підостроживши коня, заголосила. - Змиріться! Це Дикі землі, тут усе паскудне!

- Дивна вона. - Альдо постукав пальцем по лобі.

- Є трохи. - посміхнувся Роен і пустив коня нагонцем за чарівницею.

Коли Роен наздогнав Ліару, та пильно вдивлялась в узлісся. 

- Скоро стемніє. - через обличчя чарівниці промайнула легка тінь тривоги.