ПРОЛОГ

Дівчина затамувала подих, з острахом стуливши повіки. Вона втиснулася плечима в холодну стіну, подумки благаючи, аби та стала чарівною й ввібрала її в себе, наче губка. Портьєра туго огортала її силует у кутку кімнати; зараз єдиною жагою Ізабелли було розчинитися в просторі. Коли вона тісніше загорнулася в тканину, хмара давнього пилу знялася в повітря, зрадницьки змусивши юнку чхнути.

Двері кімнати розчинилися. Кожен м’яз дівчини напружився в очікуванні найгіршого.

— О, мамо, кажу вам, її тут немає! — Елізабет стала посеред кімнати, аби королева не змогла ступити далі.

— Не дурмань мені розум, дівче! Твоя сестра мала б розуміти, що її дитяча поведінка ставить усіх у незручне становище. Ізабелло Бетлен! — вона вигукнула це, владно піднявши палець угору. — Даю слово Господу: якщо ти зараз не з’явишся переді мною, я забуду, що народила тебе, і власноруч відправлю на той світ!

— Мамо, що ви кажете, заради всього святого... — Елізабет залишалася нерухомою, намагаючись виграти час.

— Інфант Сходу вже нас нелюдами вважає! Його Величність вчетверте приїздить просити руки Ізабелли, а я вкотре змушена сповіщати про її відсутність! — Королева зробила крок уперед, її голос став низьким і небезпечним. — Я знаю, що ти тут. І поки моя злість не досягла піку, я закликаю до твого каяття, міледі!

Ізабелла гірко видихнула, видавши свій сховок, і одним різким помахом руки згорнула тканину вбік.

— Я не піду до цього бридкого збоченця! — вигукнула вона, виходячи з тіні. — Він щодня пише мені листи, де уявляє, як «куштуватиме мій солоний поцілунок»... Господи! Він вдвічі старший за мене, і від нього жахливо тхне. Невже цього недостатньо для вашого розуміння моєї відрази?

Королева важко видихнула, схрестивши руки на грудях. Елізабет тим часом скорчила кумедну гримасу, ніби її справді знудило від почутого.

— Він справді таке писав? — уже з легкою насмішкою вона перевела погляд на сестру.

— І про мій «солодкий аромат вранішнього сонця», — Ізабелла здригнулася. — Це божевілля...

— Годі! — мати перебила їх холодним сталевим тоном. — Обидві — негайно вниз! Твій обов'язок, як справжньої леді — гідно прийняти вельможного гостя, якими б не були його літературні таланти.

Сходи з білого мармуру здавалися Ізабеллі дорогою на ешафот. Вона йшла позаду матері, відчуваючи, як важка парча сукні сковує рухи, а корсет здавлює легені сильніше за саму неволю. Елізабет дріботіла поруч, раз у раз кидаючи на сестру співчутливі погляди, але в повітрі вже витав цей нудотний, важкий аромат поту.

Коли вони досягли останнього прольоту, Ізабелла заціпеніла.

У вітальні, спиною до них, стояв чоловік у розкішному кафтані, розшитому золотими нитками так густо, що він нагадував луску велетенської змії. Він тримав у руках її мініатюрний портрет, вставлений у раму з перлів.Інфант заплющив очі й повільно, з неприхованою насолодою, втягував повітря носом, притиснувшись обличчям майже впритул до мальованого полотна, наче намагався вкрасти її запах з фарби.

— О, небеса... — ледь чутно прошепотіла Ізабелла, і її нутрощі стиснулися від огиди.

Вона різко розвернулася, маючи намір кинутися назад до тіней коридору, але залізна хватка королеви-матері миттєво зупинила її. Пальці матері впилися в її передпліччя, наче пазурі сокола.

— Тільки спробуй, — просичала королева так тихо, що почув би лише диявол.

Одним рішучим рухом мати розвернула доньку й заштовхнула її до королівської вітальні. Інфант здригнувся, швидко відсторонив портрет і розвернувся, вишкіривши зуби в масній, задоволеній посмішці. Його вуса були густо змащені воском, а погляд блукав по фігурі Ізабелли з такою жадібністю, наче він прагнув зараз же зробити її своєю.

— Моя сонцелика принцеса нарешті осяяла цей замок своєю присутністю,— проскрипів він голосом, що нагадував шелест сухого листя.— Я Вольфренд Холд, вам ж раніше надходили мої листи?