Глава 5 Логан

Дивитися на її ошелешений вираз обличчя – це щось. Бо вона зараз, хіба що не тупотить ногами від злості. А я підіймаю очі й озираюся навкруги. Перед очима з'являється просто неймовірний краєвид на зелень, яка огортає весь острів Сент-Томас. Її тут дуже багато. Яскрава, різних відтінків та форм.  Легкий бриз Карибського моря обдуває моє обличчя, торкаючись краплинами води моєї шкіри. І хоча я, як житель Сонячного штату, звик до тропічного клімату, але носом відчуваю вологе повітря. А ще помічаю, як над всією цією зеленю витає легка сива димка. А до мого носа доноситься аромат солоного, з присмаком йоду, моря. Сонце вже нещадно смалить, хоча ще доволі рано. Повертаюся поглядом до безкрайніх просторів Карибського моря й спостерігаю, як хвилі з шумом накочуються на берег.

А за моєю спиною чую жіночий сміх. Озираюся, помітивши двох дівчат, які не зводять свого захопленого погляду з мене. Одна з них занадто худа, з рудим волоссям та ластовинням на обличчі, яке вона вправно приховує під п’ятьма фунтами косметики. А інша нижча та справніша, але не в моєму смаку. А погляд зупиняється на невеликому туристичному автобусові, який щойно приїхав та зупинився неподалік. Вони знущаються? Я маю їхати на екскурсію на оцьому допотопному автобусові? А туристи вже ринулися до транспорту, займаючи вільні місця. У цьому автобусові, навіть, вікон немає. Точніше, вікна є, але без скла. А якщо гроза чи буревій? Нас заллє водою з ніг до голови.   

– Прошу! – кепкує Джулія, приклавши руку до козирка кепки, щоб закритися від пекучого сонця. – Сподіватимемося, екскурсія тобі сподобається!

– А не можна було щось…

– Ні! – перебиває Джул. – Або заходиш, або ми рушаємо без вашої жаб’ячої величності, містере Сінклер!  

Корчу їй гримасу й підіймаюся сходами до салону. Проходжу майже в кінець автобуса й сідаю на вільне місце. І тут же бачу, як дві подружки, які хихикали нещодавно повертаються до мене обличчям.

– Привіт! – усміхається руда. – Сподіваюся, екскурсія буде цікавою?

І раптом помічаю, як якийсь чолов’яга, поступається місцем моїй Джул. Вона пробує його всадити, оскільки збирається проводити екскурсію, та він не вгамовується.

– Відпочиваєш на острові? – запитує інша, провівши язичком по вустах.

– Ні! – усміхаюся щиро, помітивши, що Джул таки всадила того джентльмена. – Охороняю дружину!

Незнайомки декілька секунд кліпають повіками, втративши дар мови, а потім переглядаються й повертаються до мене спиною.

– Справжнє ім’я пірата на прізвисько Чорна Борода – Едвард Тіч. Тут він став національною легендою, – почала Джул. – Його дуже боялися, оскільки вважали, що вечорами він приймає у своїй каюті самого Диявола. Він був доволі неординарною особистістю. Під час абордажу він запалював кілька ґнотів, які вплітав у свою довгу й темну бороду. Ці запалювальні ґноти передавали вогонь зарядам. Тож уявіть, який демонічний вигляд мав чоловік, коли з’являвся на кораблі. 

– А він свою довгу чорну борідку не боявся вкоротити? – запитую голосно.

Всі озираються на мене, а Джул роздратовано примружує очі, але вуста миттєво розпливаються в посмішці. Репутація перш за все.

– Звичайно, він міг отримати опіки або й залишитися без своєї розкішної бороди, але встигав відірвати ті ґноти до того, як займалося його волосся, – пояснює Джулія. – Він був не з боязкого десятку. Якщо на кораблі влаштовували бунт, він підпалював у трюмі бочки з порохом й говорив, якщо вони вб’ють його, то злетять в повітря разом з ним. І бунт миттєво припинявся.

– Відчайдух! – подав голос чоловік в окулярах. – Та якщо ті пірати пили й буянили, то вгамувати їх могла лише людина з залізним характером…

– І дуже часто, коли потрібно було присадити найжахливіших бунтівників, він запрошував їх до лазні, – усміхнулася Джул, а на щоках з’явилися ямочки. Зараз, в цю хвилину, вона була доволі спокусливою. Джинси обтягували стрункі стегна, а темна майка облягала її груди. А в пам’яті спливли картинки наших оголених тіл на вологих простирадлах в номері одного з готелів Вегаса. Пройшло сім років, а я до цього часу пам’ятаю її запах та її смак. Взяти хоча б оту останню Вікторію. Мені навіть важко сказати, який у неї розмір грудей. А тут навіть запах пам’ятаю. – Та замість пари він пускав їдучий дим від вугілля. Той, хто залишався до кінця, отримував частину награбованого багатства, а ті, хто вискакував – залишалися з носом. Тож вважали, що він бував у пеклі, якщо міг витерпіти роз’їдання очей димом.

Автобус зупиняється біля якоїсь споруди з височенною вежею.

– Запрошую вас відвідати замок Чорної Бороди, – говорить Джул, спускаючись сходами.

Вона щось розповідає, пояснює, а я відчуваю, як до моєї долоні хтось торкається. Озираюся і помічаю рудоволосу дівчину, яка випинає свої принади переді мною, прагнучи швидше за все спокусити. І в замку це можна зробити в будь-якому куточку.

– Ти збрехав, що тут з дружиною, – шепоче вона, повільно пестячи шкіру мого передпліччя. – Ми могли б сховатися й…

– Сінклере, – чую голос Джулії, – не відставай! Чорний Борода не любить зрадників!

Губи самі собою розпливаються в посмішці. Переводжу погляд на рудоволосу бестію, яка стоїть з округлими від здивування очима.

– Вибач, мала, – шепочу дівчині. – Дружина ревнує…

А перед нами з'являється темношкірий екскурсовод, який запрошує до замку. Повільно прямуємо повз кам’яні стіни, невеликі отвори для вікон та підіймаємося дерев’яними сходами, які виготовлені з часток корабля.

– Це найбільший у світі янтарний водоспад, – говорить екскурсовод. – Він створений з дванадцяти тисяч янтарних камінців, зібраних з різних куточків нашої планети.

Потім нас заводять до музею піратів. Тут, навіть, такий є? Нічого собі! І наш гід починає розповідати про кожного з піратів. Його мова швидка, тож він перескакує з однієї історії на іншу. Помічаю, що дехто з відвідувачів почали розбрідатися залом. Хтось фотографується в обнімку з найжорстокішим піратом, хтось розглядає оголені груди Енн Бонні, єдиної дівчини-пірата, яка уникла страти лише через те, що була вагітною.