Глава 3 Логан

Це що за… чортівня? Вона ким себе уявила? Нічого собі вибрики! Вихоплюю телефон й набираю матір. Зараз мене розпирає злість. От треба ж було їй влазити у все це? Це ж треба було цьому статися саме зараз, коли я вмовляю її підписати папери.

– Алло! – чую в трубці її мелодійний голос. – Що там, любий?

– Що ти їй зробила? – сичу в трубку, стискаючи її в долонях так, що ще секунда і вона трісне прямо в руках.

– Ти про що? – розумію, що вона зараз почне розігрувати переді мною невинну вівцю, яка нікого в житті не образить.

– Мамо, припини прикидатися! – гаркаю в трубку. – Мені зараз не до жартів! Вона відмовилася підписувати документи на розлучення! Вважаєш, що це смішно?

– Значить, погано вмовляв, – говорить спокійним голосом мати. – Немає такої людини, яку не можна було б купити!

– Ти бува не купила її боса, змусивши віддати підвищення іншій людині? – гарчу, помічаючи, що на мене озираються відвідувачі. – Хто тебе просив втручатися в цю ситуацію?

– Нехай знає своє місце! – чується з трубки. – Бо ми можемо зламати не лише її кар’єру, а й життя!

– Значить так! – шиплю. – Ти сама запропонувала мені владнати цю ситуацію! От і не втручайся тепер у мої спроби. Інакше доведеться терпіти її присутність у власному домі! Ти цього добиваєшся?

А в мене визріває план, який змусить Джулію підписати документи про розлучення.    

– Ну звичайно, ні! – вигукує мати. – Мені ще лишень не вистачало якоїсь нещасної без роду-племені.

– От і добре, матусю! – щиро посміхаюся. – Тепер я працюю над отриманням власної свободи, а ти не втручаєшся у мої справи!  

– Гаразд! – фиркає матір.

– Обіцяєш?

– Боже, Логане! Не будь малим хлопчиськом! – промовляє вона. – Ще на крові запропонуй поклястися!

– Обіцяєш? – повторюю, роблячи наголос на слові.

– Так, обіцяю!

Прощаюся з матір'ю й замовляю собі келих бурбона. Усмішка так і сяє на моїх вустах. Я вже починаю вигадувати план дій, які спонукатимуть Джул підписати ці бісові папери. Пишу в службу охорони, щоб вислали мені файл з її контактними даними. А поки вони виконують мій наказ, спокійненько потягую бурбон і розглядаю дівчину за столиком неподалік. Така собі нічого! Вуста так облизують ложечку з-під морозива, що я мимоволі починаю збуджуватися.

Важко зітхаю, оскільки я тут не розважатися приїхав, а працювати. Тож потрібно подумати над тим, як краще роздраконити мою любу «дружиноньку».

Нарешті на смартфон приходить документ. Перечитую його, щоб знайти її адресу.

Розрахувавшись за бурбон, прямую до дверей. Пекуче сонце засліплює очі, тож вдягаю сонцезахисні окуляри, коли відчуваю, як під підошву черевика щось потрапляє. Підскакую, почувши злісне шипіння під ногами. Хай тобі грець!

В тіні мого авто розляглася тварюка зеленувато-оливкового кольору з доволі гнучким тілом, гострими пазурами, потужним хвостом і характерним гребенем на спині від потилиці до середини хвоста. В області горла прикріплений велетенський шкірний мішок, який щосекунди роздувається. Він коли ворушився, то наповнюючись повітрям, то здуваючись, я з огидою оглядав тварину. Це ж ігуана? Посеред вулиці? Справді? Озираюся навкруги й помічаю неподалік під лавкою ще одну. Вони що, вільно розгулюють вулицями?  Жах, а не острів. І треба ж було, щоб Джулія проживала саме тут? От чого не жила в якомусь велетенському мегаполісі? Так ні! Сент-Томас!  

Хочу підійти до бугатті, та де там. Ця особина дивиться на мене так, ніби готова накинутися й розгризти мене. Вона гіпнотизує мене своїми булькатими очима, а я лише мізкую, як потрапити у власне авто.

– Геть звідси, – махаю рукою. Боже! Бачили б мене зараз мої друзяки, животи б надірвали від сміху. – Пішла геть!

Та ця ящірка вкрита лускою й з місця не здвинулася ні на пів фута. Лише вигнулася, спираючись на передні лапи й спостерігає за мною величезними очицями. 

Обходжу власне авто й забираюся в салон через пасажирське сидіння. Виводжу бугатті на Головну вулицю. Взагалі, в столиці Сент-Томас – Шарлотта-Амілія вулиці розташовуються, ніби театральне ложе, півколом. А різнокольорові будинки говорять про відсутність всілякого смаку. Хоча ще в літакові, розглядаючи рекламні брошурки, я дивувався з того, як тут побудовані будинки. Найбагатші будинки розміщуються на самій вершині пагорба, а прибережна зона, де мали стояти найдорожчі вілли, взагалі, віддана туристам.

Головна вулиця доволі вузька, але вітрини магазинів виглядають досить дорого. Потрібно буде прикупити собі тут одягу, якщо доведеться залишитися на якийсь тиждень. Поки виляю дорогою, яка то зникає, то знову з'являється, встигаю розглянути шикарну бухту, з білим, як сніг пісочком, яку пів колом обступили густі тропічні ліси. Пористі валуни вулканічного походження, які можна помітити всюди, надають пляжу ні на що не схожий вигляд. Добре, що вона хоча б живе на острові, куди прямують літаки. Бо чим би тоді летів сюди з Маямі?

Дістаюся до височенного будинку жовтого кольору. Озираюся навкруги, любуючись строкатими стінами, напівкруглими дверима, вивісками з назвами, ажурними ґратами та старовинними засувами. Яскрава зелень та повне затінення надають цим вуличкам особливу чарівність та неймовірну красу. Деінде розташовані квітучі клумби або невеличкі фонтанчики, які не порушують своїм журчанням спокою острова Сент-Томас. Відчуваю, як тиша навколо впливає на мене доброчинно. Тут немає метушні великих мегаполісів, що само собою вже неймовірно. Ніби час зупинився.

Проходжу у дверцята округлої форми посеред вулиці, здивовано озираючись. І нащо вони посеред вулиці? Дивина з цих острів’ян. Й заходжу в будинок.

В невеличкій кімнатці сидить жіночка поважного віку, щось майструючи з намистин. Не інакше, як намисто, яке потім буде пропонувати туристам за доволі пристойну плату.

– Добрий день! – усміхаюся якомога ширше.

– Добрий! – незнайомка з сивим пучком на голові знімає окуляри й пильно до мене придивляється. – А ви кого шукаєте, молодий чоловіче?