Розділ 16.2. "Вечеря"

— Давно ви працюєте в пекарні! — а я вже думала, що не почую його голос. Голос, що не викликав довіри, а навпаки, острах, дискомфорт і впевненість, що перед тобою сидить жорстокий... Чоловік. 

— Ні, всього два тижні! 

— Дуже сміливий вчинок! Як і той, що ви прийшли сюди самі, без батька! — він справді так вважає, чи просто знущаються? 

— Не зважаючи на прийняті звичаї у Зорі... 

Я не розділяю їх і не маю бажання по них жити! — я спокійно говорила, хоч відчувала шалений дискомфорт від його присутності та зацікавленістю моєю скромною персоною. От чого-чого, а потрапити у поле зору владики міста я хотіла в останню чергу, бо маю що приховувати, а він не має про це дізнатися. 

— Ці звичаї прийняла моя родина коли заснувала місто, серед снігової пустелі, з надзвичайно низькою температурою... Після конфлікту з імператором... Який дав моєму далекому предку(владиці народу ванів) два варіанти вибору. Смерть цілого мого народу в імперії, за зраду його імператорської величності... За не бажання й відмову мого предка поділитись і відкрити секрет...

 Гранд Овервуд замовк на самому цікавому місці, хоч я здогадалась за який секрет вани заплатили таку велику ціну... Та догадуватись це одне, а почути з перших уст, то зовсім інше. 

— А другий варіант, це піти у снігову пустелю, й там повільно помирати... Тодішній владика вибрав другий варіант звісно, бо на відміну від імператора, знав, що зуміє захистити свій народ від вимирання й смерті! 

Слухаючи Гранда в мене виникло питання! Як тодішній владика міг це точно знати? Бо Гранд говорив аж занадто впевнено! Снігова пустеля це територія на якій ніхто не почуває себе у безпеці... Всесильний імператор, що збудував свою імперію з кількох планет, не зумів підкорити пустелю, яка підвладна тільки — богам безодні. Тому мені було не зрозуміло як це вийшло у владики... Вберегти свій народ від вірної смерті й збудувати Зорю п'ятсот років тому!

— А як контролюється температура у місті? Бо у пустелі вона ж набагато нижча! — у сніговій пустелі температура не придатна для життя, хоч у Зорі вона також низька, та людський організм може у ній вижити... 

— Цікаве запитання! — таке воно стало цікаве владиці, що він аж припинив їсти, відклав виделку й ножа, оперся на спинку білого крісла, покритого хутром, і дивно посміхався, — Та якщо я дам Вам на нього відповідь, додому ви не повернетесь! — це було важко перетравити, та я проковтнула комок, що з’явився у горлі, й наколола на виделку шматок риби. 

З єдиного озера в місті, глибокого й холодного, і завше покритого товстим шаром льоду. Риби було в ньому не багато, тому нижча каста її не їла. Ще одна несправедливість... Над словами владики варто подумати, бо вони могли означати багато чого та ні один варіант мені не подобався. І це автоматично перекривало всі подальші запитування, яких у мене було багато. 

— Я бачив вас біля арени... І те, як на вас дивився чужинець — Кастіан Лютий! Не найкраща компанія, для молодої дівчини! — яка йому різниця, це мої проблеми. 

— Молодої? З цим твердженням можу посперечатись, бо у Зорі, мої двадцять два, то вік, коли уже давно потрібно бути одруженим і виховувати трійку дітей! А я, як бачите, їх не маю, як і бажання втілювати ці канони у життя!

— Не вірю, що ви не хочете заміж? І не розумію куди дивились ваші батьки... 

— А це не ваша справа! — зірвалось з язика... Якого я одразу прикусила, бо особа перед якою сиджу, точно не потерпить подібної витівки! 

— Ви забуваєтесь?! — його очі потемнішали від злості та за мить, він опанував себе...

 Далі вечеря проходила спокійніше, владика розпитував про справи у пекарні, про хліб, про врожай земляної ягоди. Я відповідала чесно, все що знала, нічого не приховуючи. Та владика нав'язався мене привести, й хоч я відмовилась, ввічливо повідомила, що доберусь сама, що зовсім не боюсь, та марно...

 І ось ми у двох йдемо вулицями нічного міста, яке зовсім порожнє і дуже морозне. Зоря, що тут ще сказати. Біля мого дому ми зустріли Річарда, який знервовано й рішуче йшов вперед й не важко було здогадатись куди саме чи правильніше до кого саме. 

— Яно, іди додому я з тобою потім поговорю! — Річарда я не боялась, він не може скривдити мене, та не хотіла залишати його наодинці з владикою. 

— Батьку, я... — не знала що сказати, ще й при Гранді Овервуді. Та він точно знав... 

— Яно, зайдіть у дім, я сам поговорю з вашим батьком! Два чоловіки, дуже різних, дивились на мене й чекали, коли я нарешті рушу з місця... І я здалась, таки дійшла до дверей, оглянулась, а вони досі мовчки чекали. В середині на мене чекала Лінда, дуже стривожена, занепокоєна. 

— Навіщо ти пішла сама до владики, Яно? 

— Бо не хотіла щоб хтось постраждав! Лінда хотіла ще щось сказати та зайшов Річард й вся увага перенеслась на нього. 

— Пізно уже, йдемо спати! Стало зрозуміло, що вичитувати мене чи розповідати про розмову з владикою, Річард не буде...