Розділ 16.1. "Вечеря"

Настав час йти на вечерю... Я одяглась як зазвичай, нічого особливого вдягати не збиралась, не хотіла давати зайвого приводу владиці. Лінда від вчорашнього вечора лежить, не встає. Її настільки засмутила ця інформація, що очі в неї весь час вологі та червоні. А мені дуже дивно й не звично бачити таку турботу й хвилювання. Бо в моєму “попередньому житті" такого не було... 

Навіть більше, батьки були готові пожертвувати мною заради рабської, фанатичної релігійності. Сліпої віри, безкомпромісної, нещадної, яка диктувала свої правила! Цікаво, що ж вони робитимуть тепер, коли мене немає? Як і до речі, сімейної реліквії, без якої провести ритуал неможливо! 

— Яно, можна? — зайшла Зінаї, мила, скромна "сестра", яка теж хвилювалась й весь час сиділа біля Лінди заспокоюячи її та періодично підносила заспокійливий чай. 

— Так, заходь! — дівчина, як і всі вани, з білосніжною шкірою, голубими очима, та не такими як у мене, а темнішими. Вона була в не новій світлій сукні, з протертими краями. Зінаї дивилась на мене так... В її очах стояли сльози, наче мене на вірну смерть відправляли, а не на вечерю у маєтку владики. 

— Ти не зобов'язана йти! Знаю, ти робиш це для нас. Щоб владика не зашкодив та... В будь-якому випадку ми справимось... Навіть без пекарні, проживемо... Я теж піду на роботу, або погоджуся на пропозицію Джорджа... При згадці імені Джорджа, вона скривилась і я знаю, як Зінаї не хоче з ним одружуватись. Як старанно його уникає, й повертає всі подарунки...

— Ні, без пекарні нам не вижити, Лінда хвора, їй потрібний догляд, і ти маєш за нею дивитися... 

— Мама! Ти хотіла сказати мама, а не Лінда! — так, мала сказати мама, та мені так важко це робити... 

— Так, мама! А ти Зінаї не можеш вийти за Джорджа і прожити не щасливе життя! Я впевнена, скоро з'явиться той, кого ти щиро покохаєш! 

— Здається, він уже з'явився! Кастіан Лютий! Я бачила його сьогодні з Таргом, на центральній вулиці... 

— Навіть не хочу знати, чому ти там була, а про чужинця забудь, він не з нашого світу і скоро повернеться в імперію, де його місце. 

— Я теж хочу в імперію! Я хочу побачити її й інші міста та планети... А не прожити все життя тут, з незкінченим снігом. Я хочу знати, що таке відчувати теплі сонячні промені на шкірі!!! — з очей Зінаї скотились сльозинки. Як я її розуміла та повністю розділяла її погляди... Але це небезпечно... 

— Зінаї, поговорімо про це коли я повернусь... Ти головне не роби ніяких необдуманих вчинків... 

— А ти? Ти ж розумієш, що після сьогоднішнього вечора, шлюб тобі не світить! Я не відповіла їй та не прощаючись і не заходячи до Лінди з Річардом, хоч обіцяла це зробити, бо Річард вперто хотів йти зі мною, вийшла на двір. 
* * * 
Було темно, хоч година не дуже пізня... Холодно, а пориви льодяного вітру, робили свою справу настільки добре, що хотілося тільки одного, - зігрітися... Тому, я швидко рухалась, перебирала ногами, як тільки могла, аж в боці почало колоти. Теплий шарф весь час доводилось поправляти, бо він з'їжав вниз і відкривав половину обличчя. А я старалась дихати саме через шарф і ні вякому разі не відкривати рота, щоб не вдихати холодне повітря, бо завтра болітиме горло. Ось така техніка виживання в екстремальний мороз! 

Вулиці звісно порожні, бо сьогодні аж надто холодно, навіть для Зори. Тому добралась до маєтку без проблем й заминок.

Перед тим, як постукати у двері, ще раз згадала, навіщо я це роблю. Йду до чоловіка, про якого знаю, тільки погані й моторошні історії, що розповідають жителі пошепки й оглядаючись від страху що їх почують зайві вуха. Я дуже не хочу щоб владика нашкодив Річарду з Ліндою та Зінаєю... А на свою репутацію мені начхати, враховуючи усі події й справжню мене, це взагалі не доречне побоювання!

 Тому я сміливо зробила останній крок до масивних дверей і постукала. Відчинив мені чоловік, з коротко стриженим волоссям й молочною шкірою, у строгому, скромному костюмі й мовчки, жестом показав, щоб я слідувала за ним. Я зайшла у дім, величезно-просторий, дотриманий мінімалістичного стилю інтер'єру у світлих тонах.

 Та ця вдавана скромність ніяк не могла приховати всього жаху, що відбувався у цих стінах. Болю та смерті, присмак якої літав у повітрі. Мене провели на другий поверх, у кімнату з накритим столом, за яким вже сидів владика. При моїй появі він піднявся, відсунув мені стільця і допоміг присісти. 

Гранд Овервуд мовчки почав їсти й запросив мене пасом руки... Мовчанка затяглась, я розуміла це, та порушувати її першою, не збиралась.