Розділ 13. "Друг"

Знову йду засніженою вулицею і починаю ненавидіти це місто, швидше б забратися з нього... Та не можу себе заставити, тому шукаю, де б мені зупинитись. 

— Чужинцю! — мене окликнув чоловік, обличчя якого було прикрите каптуром, — Шукаєш кімнату? І як він здогадався?

Просто не віриться! Зіронізував я у думках. 

— А ти маєш що мені запропонувати! — відповів, оглядаючи співрозмовника й думав, чого він хоче насправді! 

— Маю! Ходи за мною... — і він рушив до білої будівлі, а я за ним.

Чи хвилююся я? Ні, звісно ні! Уже давно нічого не боюся, бо переконався, що ніщо мені не шкодить... У будинку було скромно, білі стіни, мало меблів, про кімнатні рослини, яких безліч у кожному домі в імперії — мовчу, бо досі не побачив ні одного листочка у Зорі. 

— Ти не знайдеш в Зорі прихистку, ніхто не насмілиться прийняти до свого дому чужинця! Та я допоможу тобі! 

— Чому? — хочу почути відверту відповідь. 

— Бо ти допоможеш мені!

— Яка саме тобі потрібна допомога? 

— Дізнатися правду, і допомогти дівчині! 

— Якій дівчині? 

— Я не знаю як вона виглядає, і де знаходиться, тільки знаю, що маю допомогти!

Щось забагато незрозумілого... Та я втомлений, хочу поїсти й відпочити, а тоді й почну розбиратись з цим всім.

Хлопець назвався Таргом, він звісно, ван, і жив сам. Йому двадцять чотири роки, та виглядав молодше. Він показав де і що знаходиться, мою кімнату й кухню. Їжу довелось готувати самому. Після кількох сендвічів я помився і ліг спати. 
* * * 
Прокинувся від поколювання у руці, моє тату Хагалаз подавало незрозумілі сигнали й доставляло дискомфорт. Руна прокляття, яким нагородив мене... Якби ж я знав Хто? Та колись, обов'язково довідаюсь! 

— Може досить валятись? Ти весь день проспав! — у дверях стояв Тарг і дивився на мене з перекривленим обличчям.

Чи це він так посміхається? Глянув на вікно, так, довгенько я спав, уже темніє! Піднявся і... 

— Де мій одяг? 

— Він так негарно пах, що мені довелось його викинути! 

— Що ти сказав? — виникло нестерпне бажання придушити хлопця! 

— Та ти можеш взяти мій, я саме приніс! — так, у його руках справді був одяг, та інопланетний планктон би його побрав!

Мені білий одяг!? Я ненавиджу білий й ніколи його не ношу. Ніколи! 

— Поверни мій одяг, або я тобі шию скручу! Перше й останнє попередження! 

— Та спокійно ти! Я просто виніс його надвір, там такий снігопад, що одяг наче переться, й до ранку матиме аромат снігової свіжості! — Тарг засміявся. Жартівник.

Щоб його чорна діра засмоктала! Підійшов до хлопця і зовсім легенько вдарив у живіт, та він ще той слабак, склався у двоє, закашлявся, розчервонівся! Задохлик! 

— Ще раз, доторкнешся до моїх речей і я тобі переріжу горлянку! — щоб він краще зрозумів серйозність моїх намірів, витяг кишенькового ножа, із гострими зазублинами які завдавали жертві додаткового болю. 

— Я зрозумів! — без нотки веселощів проскулив Тарг. 

— А тепер приступимо до найцікавішого! Якій саме дівчині ти маєш допомогти і звідки ця інформація? 

— Я не можу пояснити! Просто знаю! Він дурень, чи ідеально грає дурника? 

— Як можна таке не знати й знати водночас?! Хлопець важко зітхнув і вийшов з моєї кімнати, пішов у вітальню, присів за стіл та витяг нотатки. Накарлякані немовлям чи що? 

— Мені було п'ять, як я почав це малювати, й говорити дивні речі, це продовжувалось два роки. Мої батьки не знали що зі мною відбувається, й жоден ван у місті не міг це пояснити. Та одного дня все зникло, я припинив свою дивну поведінку, малювати й говорити те що інші не розуміли.

Боги Всесвіту, це просто сміх якийсь! І я маю в це повірити? Та діватися нікуди, тому присів за стіл й почав дивитись дитячі малюнки.

Які були до слова зовсім не дитячі, якщо придивитись добре, то видно що це зовсім не мазанина... Серед сірих, чорних, синіх, оранжевих кольорів, чітко вимальовувались контури планет... І з особливою точністю, навіть планетарними супутниками чи кільцями навколо... Тут є планети які загинули, дуже давно загинули, є цілком успішні, на яких проживає мільярди людей...

Є й планети з індексами, які я й не пам'ятаю, та точно їх бачив, і якщо не помиляюсь, на них ніхто не живе, вони не придатні для життя...

Далі пішли малюнки із будовою планет, а вона переважно схожа... Та, на малюнках було по іншому... Було ще щось, що виділено яскраво жовтим кольором. І зображено, як це щось, забирають... 

— Ось це! — вказав Таргу на жовте, —Що це? 

— Уявлення не маю! Та я детально працював з малюнками, тому точно склав список планет які зображені!

Та мене це не цікавило! От зовсім. Яке мені до цього діло!

Думав я, гортаючи малюнки й застиг, коли побачив себе...

Звісно, може це і не я, бо чоловік на малюнку стоїть так, що обличчя не видно, як і дівчини, яка стоїть поряд, а її білосніжне волосся розвівалось за вітром. Двоє на малюнку дивляться собі під ноги, де знаходиться провалля, у вигляді великої тріщини техногенного характеру...

І знову там те саме, що і на малюнках з будовою планет, жовте і не зрозуміле... І можна було подумати, що Тарг шарлатан, намалював дівчину одну із ванів, бо платинове волосся говорить за себе, й мене, коли я спав... Та, тут було те, що він ніяк не міг знати про мене.

Моя рука була покрита срібним енергетичним плетінням, яке має функцію захисту, і воно нікому не видне, окрім мене... Тому, як Тарг намалював його з неймовірною точністю? Уявлення не маю! 

— Це ти? — запитав він так, наче не був упевнений і тільки зараз це зрозумів!