Розділ 10. "Розмова"

Усі заснули, Лінда з Річардом на другому поверсі, а Зінаї у сусідній кімнаті. Я піднялась, швидко одягла на піжаму білу шкуру, прихопила лампу і, тихо відчинивши двері, вибігла в темну ніч. Пробігши кілька метрів, відчинила двері де жили кури з кролями й зайшла в середину. Тут була моя лабораторія, як я її називала, мій особистий простір, таємний, про який ніхто не знав...

За кормом для тварин, старими речами, робочим інвентарем, були непомітні двері, які ніхто не відчинить крім мене, я спеціально зробила на замку генетичний код, зовсім нічого складного, тільки назва лякає... Автоматичний замок, який реагує на мій відбиток великого пальця. Сьогодні, я хотіла роздивитись метал, який поцупила у маєтку владики...

Зрозуміти його особливість і походження. Бо це було важливо. Дуже! Цей сплав, на даний час, не зустрічається в імперії та на інших планетах... Та я здогадувалась як він називається... Читала в цитаделі про нього... Але потрібно уточнити чи це точно він — Меркурій. Я знала точно, що причиною вигнання ванів з імперії, був саме — найважчий метал у всесвіті, якого мізерно мало, а зараз його взагалі ніде немає у вільному доступі...

Невідома сила показувала мені невеликий уривок вигнання ванів... Тодішній владика, відмовився підкоритись імператору, й поділитись — Меркурієм, як і таємницею звідки він у нього! Після сутичок, що завершувались втратами з обох сторін, імператор в гніві вигнав ванів зі своєї землі, оскільки на той час вся планета була імператора, ванам не залишалось вибору, як піти у снігову пустелю, нейтральну територію, яка споконвіків знаходилась під владою богів безодні...

Отже, імператор думав, що вани загинуть у суворій мерзлоті, в безжалісній пустелі, яка не підкоряється законам магії, техніки, науки... Та вани вижили й заснували місто у пустелі... До якого імператор не може підібратись бо пустеля не дозволяє. Для ванів, зберегти Меркурій, було над важливо, настільки, що вони ризикнули своїми життями. І досі не живуть, а виживають!

Меркурій справді надто цінний. Дуже важко описати що з його допомогою можна зробити... Але ж поставити під загрозу вимирання свого народу! Це дуже велика ціна. Я б сказала жорстока, безжальна! Чому тодішній владика на це пішов? 

— Ще раз привіт! — у нічній тиші, сторонній голос прозвучав для мене як удар грому.

Від переляку, ледь не закричала на все горло... І закричала б, бо переляк, природний інстинкт, що не піддається контролю. Та чоловік закрив мені рота, холодною як лід рукою.

— Не кричи. Я повільно заберу руку. Домовились? — голос впізнала одразу.

Це Кастіан Лютий, пам'ятаю, як владика назвав його після завершення бою. Похитала головою у знак згоди, самій же не хотілось своїми криками всіх розбудити й пояснювати своє перебування тут... Та, перспектива бути вбитою чи... 

— Що тобі потрібно? — тремтячим голосом запитала я, страшно ж...

Знаходитись з незнайомцем (хоч, чомусь, незнайомцем я його не вважала, навпаки) сам на сам, кролі та кури не рахуються... 

— В Зорі, я не багато ванів знаю, тому, вирішив навідатись до тебе, в надії, що ти пригостиш смачною булочкою та теплим чаєм... — його слова мене здивували, й навіть трішки заспокоїли. 

— А як ви мене знайшли? — точно, як він мене знайшов? 

— Я непоганий мисливець, слідопит... А що ти робиш у цьому... — він провів очима по сплячих у клітках кролях, по курах, скривився, це я добре роздивилась — Тут не гарно пахне...

Великого бажання, розповідати, що я тут роблю не було і взагалі ця вся ситуація ставала все дивнішою. А Кастіан Лютий поводив себе як господар всього, на що дивиться. Цікаво, де такому вчать? Чи це вроджений дар, чи вада? 

— Прошу покинути територію, що належить моїй сім'ї! — зібрала себе до купи, й спокійно промовила. 

— Не можу сказати, що мені тут подобається... Місцина, як зад комети! Та варіантів у мене не багато! Як і у тебе! Не думаю, що станеш будити батька. Ти ж не просто так тихо прокрадалась? Ти не хотіла нікого розбудити. А ще позаду тебе, двері із замком на якому ідентифікатор. Звідки він все знає? Та хто він взагалі такий? Ніч просто не може бути гіршою, і я уявлення не маю, як його по тихому випровадити. 

— А давай перевірмо мою теорію! — він сказав і одразу вхопив мою руку й потягнув до дверей.

Я намагалась звільнити руку, та, в декого сили аж занадто багато. Кастіан, закриваючи очі на мій осуд, супротив і марні намагаюся звільнитись, по черзі приклав кожен палець до замка, поки двері не відчинились... 

— Ти не маєш права втручатись у мої справи і взагалі у мій особистий простір! — та він нахабно посміхнувся, й штовхнув мене вперед в комірчину, зайшов сам і зачинив двері.

Від одного його короткого слова лампа загорілась й освітила приміщення. Невеличке, метр на два та дерев'яний незграбний стіл, старе крісло, приладдя, що я власноруч зробила, а деякі принесла з дому і зразки матеріалів, які я вивчала та, головною перлиною, були мої записи. І саме на них зупинився погляд Кастіана!

Він взяв мої багато страждальні нотатки. Я не намагалась вирвати їх з його рук, тому що вже зрозуміла, що Кастіана це не зупинить, а по-друге, він і так не зможе ні слова прочитати, про захист я подбала. Нахаба присів за єдиний дерев'яний стілець, який жалісно заскрипів під його чималенькою вагою. 

— Поговоримо? — оглядаючи мене, навіть весело сказав він.

— Поговорімо! Розкажіть, навіщо ви пішли у снігову пустелю, як у ній вижили, і чому не забираєтесь звідси під три чорти у свою затишну, теплу імперію!