Розділ 9. "Пошук"

Лютий.

Я йшов сніжною вулицею, й думав про халепи, що сипляться і сипляться на мене...

Бій я виграв! У собі не сумнівався. Та щоб залишитись у місті довелося підписати своєю кров'ю, що погоджуюсь із законами Зорі. Мені видали листочки із правилами та законами... Я не ознайомився з ними, бо і так би підписав. Йти з міста не планував, поки не переконаюсь що Реяни тут немає. І взагалі йти на ніч в снігову пустелю треба бути божевільним або під ментальним впливом, через який я на це і підписався...

Платинова блондинка, яку я вже вдруге бачу, не імперійка, просто не може нею бути. З білосніжною шкірою, що не бачила сонця, зі світло голубими очима, що є характерною ознакою ванів і світле, платинове волосся...

І це не оптичний обман, не ілюзія, не магія, не сучасна технологія... Таке я б помітив. Тому зовсім не розумію, чому моя інтуїція верещить що щось не так?! В місто потрапити справді важко, нереально складно було і для мене... А для вісімнадцятирічної дівчини без магії так взагалі — не можливо!

І владика підтвердив що за п'ятсот років від початку заснування міста жодного імперійця тут не було, я перший!

Є два варіанти, продовжити пошуки й начхати на здоровий глузд. Або повернутись в імперію й знайти спосіб позбутися цієї мітки на своїй руці... Наприклад, притягнути Калі до відповідальності, за те, що вона використала заборонену магію...

Та я знав що не покину Зорю без Реяни Парангейт, що продовжу пошуки, бо моя інтуїція мене ще не підводила, і якщо це правда, й вона тут, то мені до біса цікаво дізнатись як їй це вдалося? А не менше мене цікавило навіщо? Навіщо, вона покинула комфортабельний маєток, ідеальне життя в якому мала все, про що може мріяти імперієць і попхалась в це забуте місце, в якому не світить сонце, й лютий мороз відморожує м'яке місце й не тільки.

Та про це подумаю пізніше, а зараз мені потрібно знайти місце для ночівлі. Мене звісно всі шарахались, дивились як на прибульця, тому знайти кімнату буде важко... Сумніваюсь що тут є готелі, чи кімнати що здаються, бо потреби немає, ніхто нікуди не їздить! Куди жителі їздитимуть? З однієї вулиці на іншу? Так, смішно...

Я йшов вулицею, мабуть, центральною, минув маєток-в'язницю владики й попрямував далі. Ставало холодніше, вітер віяв лютіший, а сніг падав рясніше — ненавиджу холод! Це зовсім не моя стихія! Я люблю палюче сонце, теплий океан, пісок.

Єдине що мене тішило, що моя сила в місті повна, не пригнічена пустелею і волею богів безодні. Тому я з легкістю виправив температуру тіла, й захистив шкіру від обмороження. Поглядом наткнувся на непримітну білу вивіску, де писало "Здоба", хто серед всього білого, робить білу вивіску?

Тільки ідіоти!

Та за логікою, дівчина, яку я двічі зустрічав з булочками, має працювати тут, не думаю що у місті безліч хлібобулочних пекарень. А може є ще одна, чи дві... Та байдуже, я ж мисливець й добре вловив аромат своєї незнайомки. Яка точно з цієї пекарні.

І я б, мабуть, зайшов, щоб знову поговорити, поглянути, й можливо зрозуміти свій незрозумілий потяг. Та було зачинено й ніде не світилося. Прислухався, так, порожньо. І я пішов далі, відчуваючи аромат дівчини, яку не можу забути, я йшов на нього мов божевільний, чим ближче підходив, до об'єкта тим більше божеволів. Від незрозумілих досі почуттів...

Невеликий будинок і біля нього занедбана будівля, що ледь не валилася від сильного вітру, тут вона живе, бо саме звідси відчувається сильний аромат дівчини. Зробив крок вперед, щоб підійти до будинку, та вловив сторонні звуки, кроки чоловіків, що підкрадались, готуючись до нападу... 

Цікаво, їх владика прислав, чи вони по власній ініціативі? Та часу на роздуми не було, один з них кинувся на мене, і я його впізнав, це мій охоронець з в'язниці, він вів мене до владики на аудієнцію. В його руках гострий меч, з невідомого сплаву, який важко було побороти, він як і пустеля притуплює мою силу. Та я ухилився від удару, силою думки вдягаю своє тіло в невидимий захисний панцир і завдаю свого удару, прицільно в голову, ще один, і врешті просто скручую йому шию...

І він так і не встигає видати жодного звуку. Ще двоє чоловіків кинулись на мене зі зброєю, та я перехопив меча першого і його ж рукою вбив другого, а потім ламаючи його руку, й забираючи зброю собі, перерізаю йому горлянку.

Тіла складаю одне на одне й легким дотиком руки, випромінюючи свою енергію, їх підпалюю і вони спалахують, як сірники. За кілька хвилин від тіл не залишається і сліду, відер розвіює попіл, а сніг замітає сліди...

Отже, владика вирішив мене позбутися... Послав трьох озброєних людей, та марно, він мав зрозуміти, що мене так просто не вбити. Та, байдуже, знайду, що мене цікавить і заберусь звідси.