Розділ 8. "Хто ж він?"

Я повернулась в пекарню й кілька годин поспіль допомагала Річарду з випічкою. А потім у пекарні почався гамір, покупці, продавці, пекарі, всі голосно, емоційно розмовляли між собою і я не втрималась вийшла з кухні щоб зрозуміти. Щоб зрозуміти, що ж трапилось в місті, в якому переважно скучно...

У місті я два тижні, та по розмовах Зінаї зробила висновок, що цікавого мало трапляється. Місто ж замкнуте, невелике, всього три тисячі мешканців, які народились у Зорі, виросли й помруть, так і ні разу не відчувши теплі сонячні проміння на своїй шкірі, не побачивши моря, синього неба, не відчувши теплого вітру... Та й взагалі нічого доброго, бо у Зорі, тільки мороз і сніг.

Починаю ненавидіти білий колір!

— Чужинець кинув виклик владиці!! — ці слова здивували мене, а от інших присутніх, вони м'яко кажучи — шокували!

— Він не сповна розуму! — голосно відповів пекар Марк... — Та я цього нізащо не пропущу! — завершив він свою думку.

Інші теж, видно по зацікавлених очах, які так і світяться від цікавості.

— Річарде, ми просто не можемо це пропустити! Такого не було... Ніколи! Таке вперше в нашому місці! Ця подія увійде в історію Зорі! — продавець Скот, мабуть, скоріше з роботи звільниться, ніж пропустить.

Як і всі інші, тому у Річарда не було вибору.

— Річарде, всі покупці будуть на арені, тому...

— Можна здобу взяти з собою і термоси з гарячими напоями! — запропонувала я, тому що в імперії, на аренах гладіаторів продавці добряче заробляли на цьому, розносячи між трибунами їжу.

— Яно, це так... Ми ніколи такого не робили! Та варто спробувати! Усе збираємо у спеціальні сумки, Скот, ти готуй гарячі напої! Марко, ти відповідаєш за булочки! Яно, а ти допоможи хлопцям!

І ми взялись за роботу, бо ніхто не хотів пропустити початок бою... А я думала про незнайомця, чужинця, з яким двічі мене зіштовхнула доля...
* * *
Перед початком поєдинку, незнайомець роздягнувся до поясу, й на його тілі були малюнки, тату, особливу увагу привернула руна Хагалаз, виведена на плечі, вона нагадує літеру "н" та з похилими лініями. Ця руна наче мітка, що поставлена чоловіку вищою силою, як покарання, чи навіть прокляття... Цей знак він не міг набити собі сам за власним вибором, бажанням, руни взагалі не дозволяється наносили на тіло, вони священні.

Дивні відчуття заполонили мене й думки, що цей чоловік, високий, сильний, він не тільки у цьому місті чужинець....

Мені, неймовірно цікаво дізнатись як він сюди потрапив, у Зорю і планету! Хоч він мені не знайомий й небезпечний, та я твердо знала що бій він виграє, хоч всі вани твердили інше. І що...

Мої думки перервав бій, енергія що випромінювала від чоловіків була такої сили, що юрба відступила на кілька кроків від арени, й мені ледь ноги не віддавили. Всі із захватом ловили кожен рух чоловіків, які боролись як найкращі гладіатори імперії, кожен їхній удар супроводжувався викидом енергії, яка могла вбити смертного, що просто стоїть близько. А владика Градд Омервуд, володіє, незрозумілою технікою, у нього надзвичайна швидкість, і сила.

Та чужинець відбивав удари, завдавав своїх і найдивніше, на його торсі не зображалися удари владики, так, наче він у невидимій броні...

І він перемагав, яким би владика не був сильним, та чужинець сильніший, він навіть не захекався, єдиною ознакою боротьби для чужинця була кров зносу та розбитої груди. А владика почав нервувати, мабуть, не розумів що з чужинцем не так...

Владика визнав поразку! Поразку! Такого повороту жоден мешканець міста не чекав! А маг дивився на мене й виглядав він страшно, з кров'ю на обличчі, чорним волоссям що розлітались на вітрі, з голим торсом, з дивними малюнками, які так і манили підійти й роздивитись, бо розібрала я тільки Хагалаз.

Падав сніг, як все, дув морозний вітер, а він продовжував стояти й дивитися на мене... Невже він здогадується хто я? І якщо так, то яка йому різниця?

— Яно, допоможи Марку зі Скотом! — сказав Річард і я звісно послухала "батька" й попрямувала до чоловіків, допомагати продавати булочки й гарячий чай.

Та такого ажіотажу не чекала, всі хотіли зігрітися і випити гарячого, тому чай з булочками розлітався...

— А мені можна!? — мій погляд зіштовхнувся з його чорними очима, що асоціювалися в мене з темною матерією, яка є найнебезпечнішою в цілому всесвіті...

Він говорив до мене, не до Марка чи Скотта...

Я розгубилась й на мить зависла, а потім взяла паперовий стакан і налила чай і до нього простягла чоловіку, який уже одягнувся, булочку.

Він без заминок взяв, за двома укусами справився з нею як і минулого разу, запив чаєм, витяг з кишені монету з профілем імператора, поставив мені в долоню:

— Попередня булочка була смачніша! Та ця теж нічого... — цей чоловік, розмовляв так...

Наче щойно не бився з владикою міста, а прогулювався. Навіть обличчя було в нормі, кров він, мабуть, витер, а рани, майже зажили... Самі!

Таке можливе? Він взагалі людина? Я чула дикі історії про роботів, що дуже схожі на людей... Та це звісно я перегнула палицю. Просто...

Перед мною став Річард і закрив від мого зору чужинця.
— Це моя дочка і я не дозволяю розмовляти вам з нею, особливо без моєї присутності! — тут справді правила строгіші ніж в імперії.

Розмовляти з незаміжніми дівчатами не можна чоловікам. А одруження тільки з дозволу батька.Та й переважно молоді дівчата в дома сидять, я виняток, тому що Річарду, катастрофічно не вистачає робочих рук, тому було вирішено, що я допомагатиму. Одним словом мною пожертвували... І всі надії, одружитись і продовжити рід поклали на Зінаї... Та мені й краще, так я можу вільно пересуватись містом.

Чужинець не сперечався з Річардом, відступив і пішов геть... Всі мешканці проводжали його поглядом, цікавим і зовсім не дружнім, тому уявлення не маю куди він подався, навряд хтось його прийме на ночівлю.