Розділ 6. "Маєток владики"

Сьогодні я знову допомагала Річарду у пекарні і навіть замішувала тісто. А потім, Річард зібрав найкращу здобу і найзапашніший хліб у сумки та поставив їх на вовка, якого я до сказу боялась, і провів мене до центральної вулиці, в кінці якої виднівся маєток владики.

— Яно, обійдеш маєток і зайдеш через чорний хід, а не через головний! Тебе зустріне економіка Клавдія, віддаси їй сумки! Зрозуміла?

— Так! — наче була якась альтернатива.

Я поволі йшла за великим люто-вовком, так їх ще називали у Зорі, й відверто боялась звіра. Він був такий великий, в три рази більший і вищий за мене, і з білим хутром та таким м'яким...

Але звір був слухняний, не знаю як їх приручають, та люто-вовки у Зорі були, як коні у імперії, навіть більше, вони ще були чудовими мисливцями й захисниками. Трохи осміліла і наважилась погладити білосніжну шерсть, а звір подивився на мене своїми великими жовтими очима так... Наче хотів зжерти!

Ми обійшли будівлю, біля якої вчора я спостерігала цікаву сцену бою за участю незнайомця. Мене зустріла старша жінка, як і розповідав Річард. Все йшло як мало бути, та мені потрібно було попасти в середину...

— Заходь на кухню, відігрійся, зовсім замерзла! — проговорила жінка, а я не чекала ще одного запрошення і одразу зайшла у велику теплу кухню, де було багато людей, які готували їжу на відкритому вогні.

Клавдія кудись пішла, а мені налив чаю товстий чоловік і сказав, що здоба мого батька чудова. Я мотнула головою у відповідь і посміхнулась. Чай мав гіркий присмак, мабуть через мандрагору, всі жителі міста переважно його п'ють. 

Ніхто не звертав на мене більше уваги, тому я, допивши чай, пішла не на вихід, та в протилежні двері, що вів у маєток. Пробігши пустим коридором, в кінці якого були сходи, я спустилась вниз і йшла за внутрішньою вібрацією, яка посилювалась з кожним кроком. Я йшла керуючись інстинктом, вірила, що він не підведе...

Почула звуки, хтось йшов, тому, довго не думаячи, відчинивши двері, тихо прослизнула в кімнату і зачинила їх за собою. У приміщенні було темно, та я підготувалась, прихопивши з дому світлові палички. Коли я переломила їх, то вони засяяли тьмяним світлом, та цього було достатньо, щоб роздивитись довкола.

Кімната була здається й не кімнатою, а великим приміщенням якому не було кінця, бо воно йшло в глиб землі, плавно опускаючись вниз. Воно виявилось майстернею, де зберігався унікальні матеріали та сировина з яких виготовляли зброю для обраних... Чи  ще якісь інші предмети... Саме цей матеріал і є основною причиною конфлікту між імператором та владикою. Імперія складалась не тільки з цієї планети, а ще з трьох, та столицею була ця планета, яку люди називали “Срібна”, через велику кількість срібла в її надрах, та насправді планета мала тільки цифровий індекс 78954. 

Я підійшла до першого столу й взяла з нього шматок металу... Не має часу на розглядання, та цікавість пересогла.

Знову почула звуки... Швиденько погасила вогняні палички...

Хтось зайшов у приміщення та з іншої сторони, тому користуючись можливістю, я вийшла і, якомога швидше пішла. За поворотом я зіштовхнулась з охоронцем. Моє серце з переляку мало не вистрибнуло з грудей:

— Ти хто така, що тут робиш?

— Я привезла хліб, шукала вбиральню і заблукала... — тільки б повірив! Тільки б повірив! 

Повторювала я про себе і дивилась в очі охоронцю.

— Вбиральня там! — вказав він пальцем на двері і я швиденько в них зайшла.

Там помила руки й вийшла через кухню на двір, де мене чекав мій вовк. Звучить круто "мій вовк", хоч він точно так не думає, та все ж рушив за мною.