Розділ 5. "Ранок у місті"

Реяна.

 Прокинулась від болю, фантомного болю, і головне, що у сні я добре це розуміла, що відчуття не мої, та хтось, явно хоче, щоб я це відчула... Та сама сила, що привела мене у це місто.

Яка допомагала мені уникнути страшної участі в імперії, яка показала, що мене чекає, тому я і втекла з дому.

 Домашня дівчинка, яка жила у розкоші, яку любили батьки, леліяли, оберігали... Та, я жила у брехні, мене оточував обман про все навкруги... Про імперію та імператора, про старовинні родини, до однієї з яких я і належала. 

Тінь Богині я відчула на мості, коли поверталась додому, це перше велике потрясіння! Та далі було ще гірше. Сила показувала мені сни, уривки минулого, теперішнього, майбутнього... Кожен шматок був важливим і доповнював один одного, а інколи навпаки, я не могла зрозуміти, що мені хочуть сказати... І досі не все розумію... Я завела щоденник, в якому почала все детально записувати, всі сни та найважливіше, що відбувалося. Так було легше все класифікувати в часових рамках. І шукати... Без зупинки я шукала інформацію про події що бачила у снах і про силу, яка це зі мною робила.

 Про тінь Богині інформацію я знайшла в цитаделі, в якій просиділа кілька днів. Я натрапила на записи особи, яка нічого про себе не вказала та, як я зрозуміла, це була дівчина, з якою відбувалось щось схоже, як зараз зі мною. І що це було п'ятсот років тому. Тож паралель між часовими рамками я провела, бо бачила у своїх видіннях створення міста Зорі. У записах незнайомки було сказано, що тінь Богині походить із Безодні і є божеством вселенського масштабу, а не планетарного... Отже, ця сила древня, вона... В голові важко було це все представити, справді важко...

— Яно, ти уже прокинулась? Допоможи Зінаї нагодувати курей і кролів... — у сімействі, в якому я жила, була не тільки пекарня а й світська худоба, за якою доглядали діти, Зіная та "я"... 

— Так, уже йду! — вилізла з під теплої ковдри, й босими ногами пробігла до шафи, швидко натягла шерстяні колготки, нижню теплу сорочку і зверху теплу сукню грубого покрою — білу. І в думках знову почала обурюватись: "Як можна у такий мороз, носити сукні? Та ще й білі?" Це просто в думках не вкладалося?

Скажіть мені, хто це придумав і я йому все вискажу в обличчя!
 І щось підказує мені, що це чоловік.

 Накинувши хутряну шубу й каптур я вийшла на зустріч вітру і швидко перебігала ділянку, від дому до споруди, де мешкали тварини. 

— Зінаї, ти уже нагодувала кролів!? 

— Ні, Яно, я їх залишила тобі! — так і знала, що ця мала злючка навмисно раніше встала, щоб зробити легшу роботу.

Знову вийшла на двір, обійшла будівлю, взяла лопату й почала копати сніг, аж поки не з'явилась зелена трава. Як вона тут росте? У такий мороз? Легко, магія вирішує всі проблеми... Владика подбав про це... У кошик швидко нарвала трави й понесла її кролям. Правда, вони у Зорі зовсім не милі й пухнасті створіння, як в імперії, а страшні, місцями з залисинами, а ще мали великі зуби та кігті. Кидаю їм траву, дуже обережно, так, щоб кролики не відгризли мені руку.

 А за обідом, мені оголосили, що сьогодні моя черга нести данину владиці! Хоч я дуже хотіла подивитися як живе владика, і мені саме туди потрібно потрапити, та бажання йти — не було! Зовсім не було! Ні крапельки! В місті було три пекарні і кожного дня, по черзі, кожна несла владиці данину: хліб, булочки та різну здобу. Найкраще звісно!

— Яно, ти уяви тільки, у місті чужинець — імперієць! — оголосила, надто гучно Зінаї. 

— Знаю, бачила, як його мисливці привезли! — дівчина вирячила на мене здивовані очі.

 — То чого ж ти мовчала!!! Я ж з цікавості помираю! — з одного боку, я чудово її розуміла, жити ціле життя в ізоляції і нічого крім снігу не бачити — сумнівне задоволення.

— Та, я не роздивилась його добре! Він лежав непритомний на снігу! А потім за наказом владики його віднесли до в'язниці! — брехня, я добре його роздивилась і він мені навіть видався знайомим...

Та не можу пригадати де могла його бачити? З моїм образом життя варіантів не багато, де я могла з ним перетнутися! Батьківський маєток, цитадель, чи імператорський палац. На особу, що проводить час в цитаделі він точно не був схожий. В маєтку він точно не був, бо батько допускає в дім обмежене коло осіб. Дуже обмежене! Отже, залишається палац імператора! Та, все одно дивно, що я не можу пригадати де я його бачила, він не типова особистість, з яскравою зовнішністю, статурою мов у титана, його важко забути, таких як він не забувають... В моїй голові виникло припущення, а може я бачила його у видіннях, уривках що показує мені сила? 

— Яно? Ти чого задумалась? — потрясла мене за плече Лінда і долила в мою горнятко ще чаю.

 Глянула на жінку, обличчя якої було у ледь помітних зморшках, а здоров'я уже не таким міцним. Вона часто хворіла і ноги не завше її тримали, іноді підводили, тому найважчу роботу виконували ми: я, Зінаї та Річард, її чоловік. Жінка дивилась на мене з любов'ю, в їх очах було тепло і турбота тому я в сотий раз докорила собі за брехню... Мені було так шкода, аж до сліз, що я обманюю їх, та іншого виходу не було... 

— Дівчатка мої! — почав говорити Річард — Навіть не думайте підходити до незнайомця! Його поява тут, сколихнула всю Зорю, досі, ще нікому не вдавалося знайти наше місто у пустелі, і добратись до нього живим! Тому попереджаю вас, щоб не вирішив робити з ним владика, ви не підходите до нього і на сто метрів! Як і до владики! 

Так, чому Річард просить щоб ми не підходили до незнайомця, зрозуміло! А от до владики чому? Він ж владика міста, один з них — ван! 

— Звісно батьку! — сказала Зінаї. І я за компанію похитала головою в знак згоди. Річард піднявся, накинув на себе біле хутро: 

— Яно, чекаю тебе на дворі! — І вийшов.