Розділ 3. "Місто"

Відчинились великі ворота, основний, ні єдиний вихід в місто, й зайшли вовки, з вершниками. І картина наче звична, буденна, мисливська група ванів виходить з міста, щоб розвідати обстановку. Хоч яка тут може бути обстановка, ми ж посеред найлютішої снігової пустелі, в яку ніхто з імперії не заходить, тому що в пустелі на них чекає тільки смерть. Навіть магія безсила, вона відступає зіткнувшись із лютими морозами й вічним снігом, що огортають все кругом.

Та цього разу було щось не так... Кругом мисливців зібралось багато ванів і щось голосно обговорювали. Мене зацікавила причина, тому підійшла ближче.

На снігу, біля ніг вана, лежав чоловік, весь в чорному, з  бородою і довгим волоссям, бо кілька пасм спадало на обличчя. Який дурень, одягти чорне у білу пустелю, яка кишить вовками, хижаками, які розривають своїх жертв за долю секунди. А чорний одяг, як маячок...

Та це не найдивніше й не найцікавіше... Я стояла біля цікавого натовпу, й чекала рішення, яке мав винести владика міста — Гранд Овормуд. А він не поспішав, і всього одним пасом руки, змусив мисливців, які голосно сперечались над теоріями, що зробити з чужинцем, який знайшов у місто, замовчати. Так, Гранда боялись усі. В його присутності мешканці міста схиляли голови і не насмілювались підняти очі. Історія його сім'ї, яка ось уже п'ятсот років закон і влада у місті, пропитана кров'ю і смертю.

— Відвести чужинця до в'язниці! Я хочу знати причину його приходу до Зорі!

Ніхто з присутніх, не посмів перечити, усе миттєво виконали, й відвели, ще досі непритомного чоловіка до в'язниці.

А я попрямувала своєю дорогою, стараючись забути незнайомця. Сьогодні, я допомагатиму Річарду, голові сімейства Амервуд, у пекарні. Так, це не робота моєї мрії, та так склались обставини, що привели мене сюди, на край світу, у загублене місто, окутане вічним снігом та морозом, що відрізане від цивілізації, зокрема від імперії, а про інші світи, взагалі мовчу...

Пекарня, з красномовною назвою, "Здоба", зустріла мене неймовірним ароматом свіжої випічки й ванілі. Я вдихнула аромат, кілька хвилин постояла, дивлячись за покупцями, й зайшла у непримітні двері, що вели, безпосередньо у саму пекарню.

Розтерла промерзлі руки, які були в рукавицях, та, мороз все одно їх діставав, як і щоки... Зняла довгу та теплу білу шубу, грубого покрою.

— Яно, проходь, я саме замішую тісто, а ти подаватимеш мені інгредієнти, а потім і сама спробуєш!

— Звісно! — посміхнулась я Річарду, й уважно стежила за його м'язистими й жилистими руками.

Ой як не легко вимішувати тісто... Та, треба вчитись. Тепер моє життя тут. Придушувала власні почуття, які виринали, при думці, що я проведу у Зорі своє все життя, до самої смерті. У холоді, вічному снігу, який не припиняє сипатись ні вдень ні вночі.

Цікаво, якщо весь час падає сніг, то його б мало бути — дуже багато, та його кількість не змінюється.

Мабуть, і про це подбав владика.

Порив сильного вітру зі снігом стукнув у вікно. І я мов зачарована дивилась на нього й пригадувала з чого все почалось...

Я жила в центральній частині планети, близько моря, і кожен день ходила до нього пішки через міст над високою гірською ущелиною. І ось, одиного дня просто повертаючись додому, день був ще в розпалі, я ступила на міст, і раптом, все якось здригнулося і застигло: кудись пропали крики птахів, що кружляли, замовк весь шум та змінилось світло дня. Саме в той момент я зрозуміла, що мають на увазі під "світлом чорного сонця".

Це було не як при затемненні, це просто день повністю змінив свій колір: при всій люті жаркого сонця, світ став існувати як би в іншому спектрі. Я з переляку підняла голову і побачила жіночу фігуру, що наближається до мене по мосту. Звичайна фігура, але було в ній щось неправильне, щось, що лякає. Чи то її волосся ворушилося без вітру, чи ще щось — точно не пам'ятаю, як не пам'ятаю особи, і одягу тієї жінки, пам'ятаю тільки довге пряме, чорне волосся. І ось, я стояла, заціпенівши, поки жіноча фігура не наблизилася.

А потім почула в собі три слова, причому не в голові — у всьому тілі, особливо в районі сонячного сплетіння, і ці слова вразили, перевернули все всередині, що я задихнулася і почала осідати на землю. Ці слова були: "Допоможи мені".

І все закінчилося. Фарби дня знову стали нормальними, птахи продовжили свою розмову, вітри прогулянку. А я ще довго сиділа, притулившись спиною до парапету мосту, і намагалася прийти до тями.

Бо пережите, мало ефект бомби, що розірвалася! Всередині все просто фізично болить, як від потужного струсу — наче з висоти стрибнув. Дуже довго потім трусило і психічно теж. Це така ПОДІЯ, що переживши її один-єдиний раз, людина назавжди розуміє, що таке "тінь божественної уваги", це колосальне потрясіння."

— Яно, дивись уважно, ато ти наче не у пекарні, а в хмарах літаєш! — з теплотою промовив пекар, та я навіть згадуючи ці події продовжую сильно хвилюватись.

— Це у нас будуть булочки, із земляною ягодою, яку дістати з скованої морозом землі, ой як не просто, вже мовчу, яких зусиль потрібно докласти, щоб вона дозріла і з зеленого кольору, перетворилась у чорний.

Так, я знала, уже чула історію, як земля дарує Зорі діаманти у вигляді ягід. Які неймовірно поживні, а деякі ягідки й можуть дарувати іскорку магії! Цікава історія, та підтверджень поки ні від кого не чула.

— Ось дивись, тісто підійшло, і ми формуємо з нього невеликі кульки, розминаємо руками, а далі ставимо ягоди, ретельно заліплюємо і ставимо на деко!

Коли таких булочок було ціле деко, а воно величезне, пекар залишив їх дозрівати.

Ось так і пройшов мій день, з мукою, тістом і обмеженою кількістю начинки... Що зовсім не дивно у таких лютих умовах.

Повертаючись до Лінди, дружини Річарда, я знову поспішала, тому вечеряла на бігу, а скажу я вам, у такий мороз, це не легка задача. Кружка гарячого чаю, швидко вихолола як і гаряча булочка із славнозвісною земляною ягодою... Яка на смак — Божественна, справді, зовсім без перебільшення!