Глава третя.

                                            Аеропорт «Валь-де-Луар», Франція, травень 2014 р.

Льолька бігла пустелею за верблюдом, до горба якого були приторочені пластикові фляги з водою. Пробігши з десяток метрів ледачим підтюпцем, верблюд зупинявся й підпускав дівчину на відстань витягнутої руки. Ось-ось вона повинна була вхопитися за плетену з різнобарвних клаптиків матерії мотузку, за допомогою якої керувала верблюдом та яка зараз волочилася за впертою худобою піщаними дюнами. Льолька з криком стрибала уперед, але замість бажаної мотузки загрібала обома долонями гарячий золотистий пісок, який швидкими струмками протікав поміж пальців.

Верблюд, пробігши, знову зупинився, зі зневагою дивлячись на дівчину й корчачи їй обурливі гримаси. Вирішивши обдурити непокірну тварину, Льолька, відвернувши голову убік, знову почала свій шлях. Коли до мотузки, за її підрахунками, залишалося трохи більше півметра, вона в черговий раз з переможним криком кинулася на пісок та, вдарившись лобом об щось тверде... Прокинулася. Ошалілими очима вона озирнулася довкола, не розуміючи, як вона так миттєво опинилася в, судячи з усього, комфортабельному салоні бізнес-класу літака, який ще й летів в небі.

— Де я? Хто я? — блискавично пронеслися в її голові дурні запитання, які зазвичай вимовляла вранці після вечірнього загулу Дашка, знову залишившись ночувати у подруги. Судячи з усього, дівчина промовила їх вголос.

— Ти - Льолька, яка учора наклюкалася, і ти летиш до Ленінграду! — почувся єхидний голос Антона, що пролунав звідкись спереду.

Після цієї репліки в проміжку між спинками крісел з’явилося його задоволене обличчя.

— Що, погано вам, кицю? — не вгамовувався хлопець.

— Антон, пішов ти в дупу!

Льолька прийшла до тями й, озирнувшись, втупилася в ілюмінатор. Далеко внизу, в розривах білих пухнастих хмар, які нагадували шматки вати, повільно пропливала земля. Сонце на всю жарило через овальне скло. Голова розколювалася, у роті немов наждачний папір, в шлунку суміш відчуттів, як після катання на гойдалках - провела діагностику свого стану Льолька й піднявши руку, увімкнула обдув. Потік холодного повітря приємно освіжив її палаючі щоки.

У сусідньому кріслі спав Марк - третій фіналіст конкурсу та їхній колега з літературного клубу «Золотий Ундервуд». До них підійшла стюардеса у формі авіакомпанії Alitalia, посміхнулася й звернулася до Льольки гарною російською мовою, з акцентом, який змахував на прибалтійський.

— Що бажаєте?

— Сокиру, ката та плаху, — пробурмотіла Льолька.

— Що, вибачте, я не розчула?

— Принесіть їй похмелитися грам сто горілки. Розумієте, горілки, — встряв у розмову Антон, перекручуючи слова й давлячись сміхом, показуючи, як саме, на його думку, виглядають ці кляті сто грамів горілки.

— Я розумію, що таке горілка, але дівчині, на мою думку, краще підійде легке вино, — посміхнулася стюардеса. — Не бентежтеся, я не перший рік на цій лінії і знаю, як вам допомогти, — розвернувшись стюардеса зникла в службовому приміщенні, розташованому на початку салону.

Через кілька хвилин вона повернулася й принесла сто п'ятдесят грамів коньяку в пузатому келиху, порізаний лимон, розсип оливок на блюдці та пластикову пляшку мінеральної води без газу.

— Мій колега вважає, що вам краще прийняти коньяк. Через півгодини посадка у Відні, там зможете скуштувати гарячі страви.

Подякувавши стюардесі, Льолька під здивованими поглядами двох літніх сімейних пар, які займали місця по сусідству з іншого від проходу боку, ковтнула коньяк і не скривившись (не падати ж перед Європою в бруд обличчям) зажувала його часточкою лимона.

Коньяк, проскочивши зі швидкістю шрапнелі стравоходом, дістався до шлунку, де вибухнув маленької алкогольною бомбою. Організм зрозумівши, що більше ніяких поживних речовин від навіженої господині не дочекається, а слова стюардеси «зможете скуштувати» мали відношення до далекого й невизначеного майбутнього, накинувся на коньяк, блискавично всмоктавши його в стінки шлунка. Льольку початок відпускати. Вона ковтнула ще коньяку, поколотивши понти з зігріванням келиха в долонях. Прожувала чергову часточку лимона. До її невимовної радості, після того, як останні краплі «еліксиру життя» вирушили навздогін за рештою вмісту келиха, голову попустило остаточно. Організм, засвоївши коньяк, в’ївся голодними очима на шматочок лимону, що залишився, та розсип оливок. Льолька миттєво виконала його бажання та втупилася в ілюмінатор. В динаміці почувся голос стюардеси, що повідомляв про проміжну посадку в аеропорту Відня, час перебування на землі та дії, які пропонувалося виконати пасажирам бізнес-класу.

Години через півтори після вильоту з аеропорту Відня, літак зробив коло над злітно-посадковою смугою аеропорту «Валь-де-Луар» в Турі, який на той час став єдиним, здатним прийняти їхній борт через грозові хмари, які накрили центр й західну частину Франції.

Пузатий, немов вагітний пінгвін, Boeing-737 м'яко торкнувся шасі гарячого бетону й прокотившись рульовою доріжкою, завмер біля напівкруглої будівлі аеровокзалу, за що Льолька була безмежно вдячна пілотові. Наслідки «відвальної» ще давали про себе знати, але вже не нагадували нападами нудоти, що тиснуть обручем на голову, та спітнілими долонями.

Через прозорий тунель телескопічного моста вони дісталися всередину пасажирського термінала. Отримали багаж. Пройшли митний огляд, під час якого Льолька намагалася не дихати на офіцера, що прискіпливо перевіряв вміст її валізи. Льольці ще пощастило, а от Антона з Марком в окремій кімнаті роздягли до трусів й оглянули в присутності медика, вишукуючи синці від прикладів стрілецької зброї та сліди від поранень. Поєднання літер АТО, яке постійно звучало на батьківщині з екранів телевізорів, дістало їх і тут. Покінчивши з формальностями, вона вийшла до зовнішнього приміщення аеровокзалу.