Глава друга.

                               Шато «Литторал», долина Луари, Франція, травень 2014 р.

Теплого травневого вечора, широкою алеєю доглянутого парку, що оточував старовинне шато «Литторал», яке розкинулося на мальовничому березі річки Луари, неспішно прогулювалися літня жінка та чоловік середнього віку.

Стрункість жіночої фігури підкреслювала довга, до п'ят, звужена у талії сукня блакитного кольору, з довгими рукавами «бішоп». Рукава закінчувалися вузькими високими манжетами, що приховували білу шкіру й витончені форми рук їхньої власниці. Судячи з ґудзиків, оздоблених натуральним дорогоцінним камінням, носків дорогих черевичків на високих підборах, які щораз з’являлися з-під обробленого мереживом подолу, витонченій посадці голови й манері вести розмову - жінка належала до шляхетної родини. Це була не показна манірна поведінка, а звичайний її стан, що склався протягом усього життя, починаючи з дитинства. На перший погляд, їй можна було дати років п'ятдесят п'ять - п'ятдесят вісім не більше, але насправді графині Луїзі де Фоссе цієї весни виповнився сімдесят один рік.

Однак світова громадськість та, особливо, читачі, котрим припали до душі гостросюжетні детективні романи, протягом декількох десятиліть знали її, як Гійома Валіньї.

Цей псевдонім вона взяла собі після знайомства зі старим рибалкою-браконьєром, який мешкав неподалік у селі Дюжонь. Валіньї увесь час, дарма що таблички з попереджувальними написами були закріплені на залишках мура стародавньої фортеці, який оточував територію шато, та на в'їзних воротах, кілька разів на тиждень вештався до берега річки, де у нього були натягнуті рибальські сітки.

У невеликому лісі старий розставляв пастки на фазанів та іншу дрібну живність, яка у достатку заповнила угіддя навколо шато, власники якого не поділяли захоплення полюванням, що останнім часом стало популярним серед їхнього шляхетного оточення.

Зібравши улов з сіток, а дичину з пасток, Гійом мав звичку зайти на кухню, щоб з гідністю залишити «панам» десятину від своєї здобичі й хильнути чарочку-другу «кальвадосу» в компанії з кухарем. Під час цих відвідин Луїза частенько спускалася на цокольний поверх, бажаючи власноруч пригостити добувача звареною чашкою кави і послухати одну з його життєвих історій. Часом з цих розповідей вона черпала різноманітні теми для своїх сюжетів, образи героїв, які так детально і колоритно описував оповідач після пропущеної чарочки «кальвадосу».

Валіньї чудово розумівся на тому, коли риба нерестилася та коли птахи сідала на гнізда. В цей час він добровільно виконував обов'язки лісничого та інспектора рибоохорони, ганяючи хлопчаків берегом річки, встановлював годівниці для птахів в лісі, й з дозволу Луїзи відпочивав у старому мисливському будиночку на узліссі, біля північної межі їхніх угідь.

Гійом настільки сподобався письменниці, що розповідь сюжету в декількох її романах велася від його імені. Старому браконьєрові це дуже лестило. Невеличку бібліотеку Валіньї в маленькій кам'яній хатині, покритій злегка скошеним черепичним дахом, яка була зведена ще його дідом, прикрашали кримінальний кодекс, Біблія та примірники романів Луїзи де Фоссе з її автографами. Останньому, поголовно заздрили жителі маленького села Дюжонь, що розташувалося на березі Луари, за півтори милі від оселі місцевої знаменитості. Щоб заспокоїти заздрість сусідів Валіньї, Луїза організувала в селі щось на кшталт читальної зали, передавши туди кілька десятків примірників своїх романів та частину сімейної бібліотеки.

Приблизно сім років тому Луїза, як й усі мешканці села, була вкрай здивована зникненням Гійома. Пізнього осіннього вечора, він, як завжди, вирушив перевірити свої снасті – і більше його ніхто не бачив. Пошуковий загін, організований з селян, разом з кількома екіпажами жандармів, надісланих на прохання Луїзи з Анже, дві доби оглядав околиці, але слідів Валіньї ніхто так і не знайшов. Прийнявши за офіційну версію, те, що під час перевірки сіток Гійому стало погано й він, упавши в річку, потонув, жандарми залишили маєток. Односельці замовили за зниклим старим поминальну месу.

Життя потекло далі. Лише кухар Морель і Луїза частенько за ранковою чашкою кави згадували старого добрим словом. Графиня відчувала за собою легку провину за те, що не змогла приділити належну увагу розшукам свого доброго приятеля. Причиною тому була раптова смерть її чоловіка від серцевого нападу. Але час усе лікує.

Поринувши з головою у творчість, Луїза змогла пережити втрату двох близьких для неї людей. Новий роман починався епіграфом присвяченим старому Гійому та графу де Фоссе, з яким вона прожила в любові та злагоді не один десяток років. Одне засмучувало її - відсутність в неї діточок.

Компанію Луїзі де Фоссе під час вечірньої прогулянки складав один з засновників літературного конкурсу, а саме Віктор Наумович Приходько, сорока восьми років, власник видавництва «Жива Книга», головний офіс якого знаходився в Києві, а філії – у Росії, Білорусі та Казахстані. Середнього зросту, злегка повненький, одягнений в легкий світлий костюм спортивного крою, він чинно крокував поруч зі своєю супутницею широкою алеєю парку. Чоловік періодично втирав носовичком краплі поту, які виступали на його поголеній голові, й обмахувався світлим літнім капелюхом, тримаючи його в лівій руці. Але судячи з частоти рухів руки, що тримала хустку, йому це не допомагало.

— Ти диви, вже майже сутеніє, але як спекотно. Напевно, до ночі буде гроза.

— Ви маєте рацію, Вікторе, грози сьогодні не минути. Звернули увагу на хмару над Анже – грому ще не чути, але блискавки вже миготять.

— Так що, нас може ще й намочити? — чоловік здивовано подивився на супутницю.