28 глава

Емма залишалася у лікарняному крилі ще чотири дні. Кожного дня після уроків друзі навідували її, приносили невеличкі смаколики, розповідали про новини Академії та підтримували морально. Белла не відходила від неї ні на крок, постійно намагаючись заспокоїти себе після нічних кошмарів і зустрічі з Джеральдом.

В цей час Емма намагалася розгадати загадку щоденника Ксантера. Вона переглядала сторінки, робила нотатки, намагалася знайти логіку у тих ритуалах, символах і таємничих натяках, але значущих результатів не отримувала. Проте крихітна ниточка інформації все ж дала про себе знати.

— Белло, — сказала вона одного вечора, коли кімната освітлювалася лише м’яким світлом лампи, — я трохи попідслухувала розмови, покопалась у книжках…І здається, зрозуміла одне. Пам’ятаєш того професора Холтона?

Белла похитала головою.

— Так ось… — Емма опустила погляд на сторінки якоїсь книги — він прямий нащадок Ксантера.

Белла відчула, як серце стискається, а в голові миттєво виринуло море запитань.

— Прямий нащадок… — повторила вона тихо, — і він тут, серед нас?

Емма кивнула, не відводячи погляду від сторінок.

— Так, — прошепотіла вона. — І він, схоже, знає більше, ніж показує. Те, як він намагався навести тебе на відповіді, — не випадково.

Белла відчувала, як тягар цієї новини опустився на її плечі. Тепер стало зрозуміло, що таємниця щоденника не просто загадка минулого — вона безпосередньо пов’язана з людьми, що оточують її зараз, і від цього залежить їхня безпека.

— Ми повинні бути обережні, — тихо сказала Белла, стискаючи щоденник. — І дізнатися правду самі.

Емма кивнула. В обох дівчат промайнула тиха рішучість: ця гра щойно починалася, і тепер вони знали, що ставки набагато вищі, ніж здавалось на перший погляд.

…

Емма повернулася до кімнати на світанку. Слабкість ще відчувалася в тілі, але бажання повернутися до звичного ритму Академії виявилося сильнішим. Вона зібрала речі, кинула останній погляд на лікарняне крило — і разом із Беллою рушила на пари.

Першою була лекція з професором Холтоном.

Дівчата прийшли раніше, ніж зазвичай. Коридор біля його кабінету був напівпорожній, наповнений глухим відлунням кроків і запахом старих книг. Белла вже хотіла постукати, коли обидві завмерли.

З-за прочинених дверей долинали голоси.

— …часу майже не залишилось, — нервово прошепотів Холтон. — Вона занадто швидко наближається.

— Ти сам це допустив, — відповів інший чоловічий голос. Низький, різкий, незнайомий. — Кров не бреше. Ксантера не можна було залишати без нагляду.

Емма затамувала подих і схопила Беллу за руку.

— Вона вже бачить, — продовжив Холтон, і в його голосі прозвучала паніка. — Видіння почалися. Це означає, що печать слабшає.

— Тоді діяти треба негайно, — холодно мовив чоловік. — Якщо дівчина дізнається правду раніше, ніж ми будемо готові…

Двері раптово рипнули. Белла різко відсахнулася, серце калатало так голосно, що здавалося — його почують.

— Хтось тут є? — пролунав голос Холтона вже зовсім поруч.

Дівчата мовчки відступили вбік коридору, намагаючись виглядати так, ніби щойно підійшли. За мить двері кабінету відчинилися, і Холтон вийшов сам. Його обличчя було напружене, очі — неспокійні.

— Доброго ранку, — сухо кинув він, уважно вдивляючись у них. — Заходьте.

Після цих слів Холтон коротко кивнув своєму гостеві. Той нічого не відповів — лише затримав погляд на дівчатах на мить довше, ніж дозволяла ввічливість, і мовчки зник у коридорі. Двері зачинилися майже беззвучно.

Професор одразу ж повернувся до кафедри, ніби розмова щойно не мала жодного значення. Він розклав конспекти, вирівняв стопку пожовклих аркушів, запалив настільну лампу й почав готуватися до лекції з такою зосередженістю, наче світ за межами аудиторії перестав існувати.

Студенти поступово сходилися, займали місця, перешіптувалися між собою. Хтось сміявся, хтось поспіхом переглядав записи, хтось ще дрімав, схилившись над столом. Холтон не звертав на них жодної уваги — аж доки не пролунав дзвінок.

Лише тоді він підвів голову.

Його погляд ковзнув аудиторією і на мить зупинився на Беллі. В очах професора майнула тінь — швидка, майже невловима. Не страх. Не здивування. Радше… усвідомлення.

Емма нахилилася до Белли й тихо прошепотіла:

— Він знає, що ми чули.

Белла не відповіла. Вона відчула, як щось невидиме, але важке, опускається на її плечі. Лекція ще не почалася, але вона вже знала: сьогоднішній урок буде зовсім не про те, що записано в підручниках.

Холтон читав лекцію рівним, відстороненим голосом. Тема здавалася звичайною — історія аномальних проявів магії, помилки трактування знаків, людський страх перед невідомим. Студенти слухали впіввуха, хтось занотовував, хтось тихо перемовлявся.

Белла ж не зводила з нього погляду. Їй здавалося, що за кожним словом ховається щось більше.

— Іноді, — продовжив Холтон, повільно проходжуючись уздовж кафедри, — людина стає свідком того, чого бачити не повинна. Не тому, що вона обрана… а тому, що опинилася не в той час і не в тому місці.

Він зупинився. Погляд ковзнув аудиторією — і зупинився на Беллі.

— Міс Белла, — промовив він буденно, так, ніби звертався до будь-кого. — Скажіть… що, на вашу думку, стається з людиною, яка бачить те, чого не повинна?

В аудиторії запанувала тиша. Хтось обернувся до Белли з цікавістю, хтось ледь посміхнувся, сприйнявши питання як частину лекції.

Белла відчула, як у грудях стислося. Це було не випадково. Вона це знала.

— Вона… — Белла на мить замовкла, добираючи слова. — Вона більше не може залишатися осторонь. Навіть якщо робить вигляд, що нічого не сталося.

Холтон уважно слухав. Його обличчя залишалося непроникним.

— Цікава думка, — кивнув він. — А якщо людина бачить майбутнє? Чи можна його змінити, якщо воно вже було побачене?