27 глава

— Тобто… ти також бачив? — голос Белли відлунював від стін порожньої кімнати.

Джеральд трохи помовчав, ніби зважував кожне слово, перш ніж промовити:
— Не все. Я не можу це контролювати… — він злегка нахилив голову, його очі блищали в напівтемряві. — Так само, як і ти.

— Тобто… ти теж бачиш ці видіння? — повторила вона, ніби вимовляючи це вголос робила їх більш реальними.

— Не завжди… — тихо відповів Джеральд, ступаючи поруч. — І не все. Але коли вони з’являються, я знаю, що це не просто сон. Це… попередження. Коли вони з’являються — ми лише спостерігачі. Але іноді від нас залежить дуже багато.

Белла відчула, як холодок пробіг по спині. Полиці бібліотеки нависали над ними, і тьмяне світло ламп лише підкреслювало темні кути й довгі відбитки тіней на підлозі. Серце калатало, руки тремтіли — всередині наростало відчуття, що час зупинився.

— Тобто… — прошепотіла вона, — ми обидва… безсилий спостерігаємо за тим, що відбувається?

Джеральд тихо кивнув. — Так. Але іноді саме те, що ми бачимо, підказує нам шлях. Тільки треба навчитися розрізняти знаки.

Белла повільно підійшла до столу, купи книг розкидані хаотично, але вона не помічала цього. — І як зрозуміти… хто чи що за цими снами? Хто керує… — її голос затих, і вона сіла на край столу, стискаючи щоденник.
Вона не знала, чи показувати його Джеральду. Серце калатало, руки тремтіли, а думки плуталися: Може, він уже знає? А якщо він бачить більше, ніж каже… Чи довіряти? Чи захистити це для себе?

— Джеральде! Мені треба дещо показати.
— Ти впевнена? — його голос був тихим, обережним, ніби він відчував вагу того, що має побачити.
Белла рішуче сунула щоденник Ксантера прямо в його руки.
В ту ж мить Джеральд скрикнув і відсахнувся, книга глухо впала на стіл. Його пальці були почервонілі, ніби обпечені, а він судомно стискав їх у кулаки.
— Ссссс… — він важко зітхнув крізь зуби.
Белла завмерла. — Що…? Що з твоїми руками?..
Джеральд не відповів одразу. Його погляд ковзнув до книги, в очах на мить промайнув жах, змішаний з упізнаванням.
— Що це?.. Невже це… — він урвав фразу, ніби боявся самих слів.

Белла дивилася на нього, і холодний сумнів стискав її груди. Якщо книга його відкинула… чи означає це, що він не той, кому можна довіряти? Чи, можливо, він приховує щось, про що не сміє сказати?..

Джеральд все ще стискав пальці, намагаючись приховати почервонілі долоні.
Він відвернувся, ніби шукав щось у темряві бібліотеки, та Белла одразу відчула — він уникає її погляду.

— Джеральде… — її голос зірвався. — Ти знаєш, що це за щоденник?
Він завмер на мить, але не обернувся.
— Не все варто знати, Белло, — тихо промовив він, і в його голосі звучало щось небезпечне, що змусило її серце стисло битися.

Вона несвідомо притягнула книгу ближче до себе, ніби захищаючи її. Сумнів заповзав усередину — якщо він відводить очі, уникає відповіді… чи можна йому довіряти?

Белла стискала щоденник так міцно, що кісточки пальців побіліли.
Вона вдивлялася в Джеральда, намагаючись упіймати його погляд, але він усе ще тримав руки схованими в тіні.

— Ти щось приховуєш від мене, правда? — слова вирвалися майже пошепки, але в тиші бібліотеки прозвучали як крик.

Джеральд нарешті підняв голову. Його очі здавалися глибшими, ніж зазвичай, і на мить Белла відчула, що він бачить її наскрізь.
— Є речі, які краще не знати, — промовив він низько, майже втомлено. — І не мені вирішувати, чи готова ти їх почути.

Белла відчула, як сумнів розростається в грудях, стискаючи дихання. Він знову уникає прямої відповіді. Але чому?

Джеральд опустив погляд на свої долоні, ще трохи червоні після доторку до щоденника. Потім повільно підняв очі й глухо промовив:

— Белло… не всі книги створені для того, щоб їх читати. Деякі — для того, щоб знаходити тих, хто читає їх. — Його голос злегка знизився, став майже шепотом. — Скажи краще: чому саме ти тримаєш цей щоденник?

Белла збентежено кліпнула, слова застрягли в горлі.
Він зробив крок ближче, наче навмисне залишаючи її запитання без відповіді.
— Адже він обрав тебе, чи не так? — тихо спитав він.

— Джеральде… чому книга так відреагувала на тебе? — її голос став тривожним, але водночас настороженим.

Він не відповів одразу, лише повільно закрив пальці, ховаючи обпечені руки. Його усмішка була ледь відчутною, майже гіркою:
— Ти думаєш, він небезпечний для мене? — в голосі вчувалася іронія, та очі дивилися гостро. — А чи впевнена ти, що він безпечний для тебе?

Белла розгублено знітилася, ще сильніше стискаючи щоденник.
— Я… я не знаю… — її впевненість хитнулася. Вона хотіла продовжити, але в голові виникло десятки питань: якщо книга обпекла його, то чому вона може тримати її без шкоди? Чому він ставить такі дивні питання, наче вже знає відповіді?

Джеральд зробив крок ближче, нахилившись так, що їх розділяло лише кілька подихів.
— Ти ж відчуваєш, що вона обрала тебе. Але ти певна, що знаєш, навіщо?

Белла різко підвелася зі столу, стискаючи щоденник так, що пальці побіліли.
— Ти щось знаєш! — її голос дзвенів від напруження. — І весь час приховуєш від мене!
Вона зробила крок назад, наче боялася, що ще мить — і він вирве книгу.
— Якщо ти не можеш сказати правду, тоді не смій ставити мені такі запитання.

Джеральд ледь нахилив голову, його погляд залишався холодно-спокійним, майже провокуючим.
— Тоді чому ти досі тут?

Белла завмерла. Його слова відгукнулися в ній дивним болем, бо й сама не знала відповіді.
— Бо… — вона запнулася, стискаючи щоденник до грудей. — Бо не можу йти. Ти… нічого не розумієш, — прошепотіла вона, але в голосі вже не було впевненості.

Джеральд нахилив голову так близько, що Белла відчула його подих на щоці.
— Можливо, — він затримався на мить, і його очі блиснули так, що вона втратила відчуття часу. — Але я розумію тебе більше, ніж ти сама дозволяєш собі.