Белла рвучко кинулася до бібліотеки. Темні стіни, ряди книжкових полиць, тихо шепітливі коридори — усе здавалося водночас знайомим і чужим. Вона зупинилася біля великого столу, серце калатало шалено, руки тремтіли.
Розкрила першу книгу. Слова не приносили відповіді. Вона перекинула другу, третю, четверту… Кожна сторінка лише множила її розгубленість.
— Тут повинно бути щось… хоч щось… давай… ну ж бо… — шепотіла вона, голос тремтів, майже губився серед шелесту сторінок.
Книги звалювалися зі столу, падали на підлогу, а Белла лише продовжувала шукати. Її руки тремтіли, очі сльозилися, а думки перетворювалися на хаос. Кожна сторінка, яку вона відкривала, здавалася ще однією загубленою ниткою, що обіцяла відповіді, але нічого не давала.
Сльози почали котитися по щоках. Белла відчула, як паніка поступово заповнює її грудну клітку, стискаючи серце. Врешті вона сіла на підлогу, обперлася на край столу і сховала обличчя в руках.
— Мамо… — тихо прошепотіла вона, голос тремтів від безсилиця і болю. — За що це мені…
Тиша бібліотеки здалася ще важчою, ніж шум у її голові. Всі книги навколо, наче мовчазні свідки її розгубленості, лежали розкидані, але жодна не давала відповіді. Белла відчула себе самотньою посеред океану знань, де кожна сторінка лише примножує страх і невизначеність.
Сльози ще блищали на її щоках, коли рука мимоволі потягнулася до однієї з книг, яка лежала трохи віддалік. Вона відрізнялася від інших: обкладинка з темно-синьої шкіри, трохи потерта, але все ще благородна на вигляд. Белла відкрила її — і зсередини випала тонка записка, складена навпіл.
Її пальці затремтіли, коли вона підняла аркуш. Папір був густий, трохи шершавий, а чорнила — надзвичайно насичені, глибокого чорного кольору, ніби щойно висохли. Почерк був рівний, вишуканий, з плавними лініями, що видавали руку освіченої й спокійної людини.
Вона розгорнула записку.
"Якщо ти це читаєш, значить, все вже сталося.
Я і сам проходив це.
Тіні, сплески енергії, видіння, сни.
Наче все правильно перерахував, Белло?"
Її серце стислося. Ім’я. Її ім’я — у листі, який, судячи з усього, написаний давно. Белла відчула, як холодна хвиля пробігла спиною. Хтось знав.
Не дивуйся, що я знаю твоє ім’я. Його знають усі, хто пов’язаний із цим даром… або прокляттям.
Ти думаєш, що шукаєш відповіді в книгах, але істина рідко лежить на сторінках. Вона — у виборі. У тому, перед ким ти відкриєш свою силу. І що віддаси натомість.
Запам’ятай: шлях тіней завжди веде до ціни.
Хтось мусить впасти, аби інший зміг піднятися.
А той, кого ти боїшся, може виявитися єдиним, хто здатний стати поруч із тобою.
Якщо ще не пізно — не тікай від нього."
У самому низу, під рядками, чорнило раптово змінювалося на густо-червоне, наче свіжа кров. Воно виблискувало у місячному сяйві, утворюючи дивну руну — вигнуту лінію, схожу на серп, у центрі якого горів знак ока. Руна ніби пульсувала власним життям, і Беллі здалося, що від неї виходить ледь чутне тепло, мовби папір дихав.
Белла відсмикнула руку, серце шалено калатало. Здавалося, що руна на папері ще мить — і зірветься з місця, вкарбується прямо в її шкіру. Вона різко перевела подих і спробувала зосередитися, але паніка вже розтікалася по венах.
Сльози, які ще недавно текли від безсилля, тепер змішалися з холодним страхом. Вона підняла погляд на високі стелажі бібліотеки. Тіні від свічок хиталися, створюючи ілюзію руху — ніби самі полиці дихали, спостерігаючи за нею.
— Це жарт… — прошепотіла Белла, стискаючи записку так, що пальці побіліли. — Це просто дурний жарт…
Але глибоко всередині вона знала — це не жарт. Хтось залишив ці рядки для неї.
У бібліотеці раптом щось тріснуло. Наче від старості не витримало дерево. Белла здригнулася і обернулася. У тиші було чути лише її власне дихання.
І тоді десь у темряві, між рядами книжкових полиць, пролунав знайомий голос:
— Знайшла, що шукала?
Белла здригнулася так різко, що записка майже випала з рук. Вона впізнала цей голос одразу, навіть не потрібно було обертатися.
— Джер… — прошепотіла вона, і в голосі змішалися страх та злість. — Ти стежив за мною?
З темряви виступила його постать. Кроки були повільними, неквапними, а обличчя — як завжди спокійне, майже холодне. Лише в куточках очей світилася ледь помітна усмішка, від якої по спині Белли пробіг мороз.
— Не зовсім, — він зупинився за кілька кроків від неї, нахиливши голову. — Я лише спостерігаю, щоб ти не загубилася серед чужих таємниць.
— Це ти поклав цю записку? — вона підняла аркуш, і руна на ньому спалахнула у світлі місяця, що пробивалося крізь вікно.
На мить Джер замовк. Його погляд ковзнув до символу, і в очах промайнула іскра — надто швидка, щоб Белла могла зрозуміти, що це було: подив чи впізнавання.
— А що, як і так? — його голос був тихим, майже інтимним. — Чи змінило б це щось?
Белла відчула, як холод охоплює її пальці.
— Чому ти говориш загадками? — зірвалася вона. — Чого ти від мене хочеш?!
— Чого я хочу? — Джер ледь нахилив голову, ніби й сам на мить задумався над цим питанням. — А може, справа не в мені, Белло? Може, це ти хочеш дізнатися більше, ніж повинна.
Він повільно підійшов ближче, але так і не скоротив дистанцію до кінця — лишив між ними крок, ніби навмисне тримаючи невидиму межу.
— Ти відкриваєш книги, шукаєш відповіді в чорнилі, в старих словах… але хіба вони тобі щось дадуть? — у його голосі не було насмішки, лише спокій, від якого мороз пробіг по шкірі. — Справжні відповіді завжди заховані в тому, чого ми боїмося найбільше.
Белла стиснула записку, відчуваючи, як руна пульсує теплом у її долоні.
— І ти знаєш, що це означає? — вона змусила себе зустріти його погляд.
— Я знаю більше, ніж ти думаєш, — тихо відповів Джер, і в його очах знову промайнув той незрозумілий вогник. — Але не забувай: інколи знання не рятують, а лише ставлять ще жорстокіші умови.