25 глава

Вони увійшли до кімнати Белли, і двері тихо зачинилися за ними.У кімнаті Белли панувала тиша, тільки лампа на тумбочці відкидала тепле, жовте світло. Белла сіла на краєчок ліжка, серце ще не заспокоїлось. Олівер, не стримуючи тривоги, відразу звернувся до Белли:

— Що там сталося? Що ти бачила?

Белла опустила погляд, стискаючи щоденник Ксандера під плащем. Її голос тремтів, коли вона нарешті промовила:

— Це було… як кошмар, але такий реальний, що я відчула все: вогонь, дим, страх… Я бачила будинок Емми, і не могла її врятувати. Тіні привели мене туди…

— Тіні? — озвався Олівер, трохи відступивши, щоб повністю сприйняти її слова. — Тобто вони… справді керували тим, що ти бачила?

Белла кивнула, ковтаючи клубок страху:

— Вони не просто з’являлися… Вони привели мене прямо туди, де був вогонь. Я могла бачити все, але не могла нічого змінити.

Олівер стиснув кулаки, а потім глибоко вдихнув:

— Тобто… ти напряму пов’язана з тим кошмаром. Все, що ти бачиш, може відбуватися насправді. Якщо тіні ведуть тебе туди, це означає, що твоя сила якось впливає на події.

Белла відчула холодок по спині. Її руки стиснули щоденник сильніше.

— І щоденник… — тихо додала вона, — можливо, він теж пов’язаний із цим. Там щось… там щось важливе, що я ще не розумію.

— З’явився перед цим випадком… дуже дивно, — пробурмотів Олівер, пильно дивлячись на щоденник, який вона притискала до себе, ніби це був єдиний порятунок від усього світу.

— Так, — коротко відповіла Белла, але в її голосі було щось непевне, наче вона сама боялася визнавати цей факт уголос.

Олівер трохи нахилився вперед, його погляд потемнів від настороженості:
— Зачекай… ти бачиш тіні завжди?

Вона повільно похитала головою, ковтаючи слова:
— Ну, не те щоб завжди, — Белла зітхнула й відвела погляд у бік вікна, де під мерехтливим світлом ліхтаря теж ніби ворушилися тіні. — Але коли намагаюся застосувати магію — майже кожного разу. Іноді я відчуваю їх ще до того, як щось зроблю… наче вони чекають.

— Чекають? — Олівер ледь помітно напружив плечі. — Це… звучить так, ніби вони живі.

Белла знизала плечима, намагаючись приховати тремтіння пальців:
— Можливо, так і є. Але я ніколи не можу сказати, чого вони хочуть.

Він мовчав кілька секунд, ніби переварюючи почуте, а потім тихо, з певною недовірою, промовив:

— Тобто… саме тому ти найнижча з курсу по балах?

Белла відвела погляд, ковтаючи гіркий клубок у горлі:
— Так… — її голос став тихішим, майже шепіт. — Я не можу це контролювати. Щоразу, коли думаю, що зможу… вони з’являються, і все йде не так. Вони вирішують за мене, що робити.

Олівер стиснув кулаки, але не від злості на неї — а від того, що не знав, як допомогти.

— І ти нікому про це не розповідала?

— А кому? — тихо зронила Белла. — Хто повірить, що тіні самі обирають, куди мене вести?

Олівер мовчав, але його щелепа напружено стиснулася. Він зробив крок ближче, ніби хотів переконатися, що Белла справді поруч і з нею все гаразд.

— Я вірю, — сказав він тихо, але впевнено. — Бо я бачив, як ти змінюєшся, коли вони з’являються. Це… не схоже на звичайну магію.

Белла ледь помітно всміхнулася, хоча в очах її блиснули тривожні іскорки.
— Ти єдиний, хто так сказав.

— І я не зупинюся, поки не дізнаюся, що це за тіні, — його голос став твердішим. — Якщо вони показали тобі будинок Емми до того, як усе сталося… значить, це можна використати.

— Використати? — Белла гірко засміялася. — Ти не розумієш. Там я була безсилою. Навіть якщо бачу, що станеться, я не можу змінити цього.

Олівер на мить замовк, але потім нахилився трохи ближче.
— А може ти просто ще не знаєш, як?

Її погляд затримався на ньому, і в душі вперше з’явився крихітний вогник надії.

…

Белла заснула неспокійним сном. Їй здавалося, що навіть у сні вона відчувала вагу власного тіла й дивне тремтіння в повітрі. Спершу прийшло відчуття холоду — такого, що пробирав до кісток, і вона, не прокидаючись, згорнулася клубком. Але холод не минав.

Вона розплющила очі — і зрозуміла: не сон.
Темрява кімнати ворушилася.

Темрява не просто оточувала її — вона дихала. Тіні, спершу тонкі, мов павутиння, почали з’являтися на стінах і підлозі. Вони не падали від світла — вони виростали з самих кутів, повільно розтікалися, товстіли й підіймалися вгору, наче щось живе намагається пробратися назовні. Кімната ніби дихала разом із ними: кожен їхній рух тягнув за собою шурхіт і холодний подих. Повітря стало густим, липким, немов вона опинилася під водою, а кожен вдих різав легені. Вони торкалися її волосся, щік, і від цього доторку по шкірі бігли іскри холоду.

— Час… — голос не лунав, а проростав зсередини, як отруйний шепіт у венах.

Белла стиснула кулаки, відчуваючи, як пальці дерев’яніють від холоду. Її серце билося так голосно, що здавалося, його чують і ці тіні.

Перед очима попливли видіння. Спершу — будинок Емми. Те саме відчуття, те саме місце, ніби доля вперто тягне її туди. Але цього разу картинка не зникла — вона розчинилася в іншій.

Академія. Але зовсім не та, яку вона знала. Академія виглядала, мов примара, вкрита тріщинами, ніби її кістки розламувало зсередини. Стіни здавалися темнішими, коридори — порожніми, холодними. Величезна зала, освітлена лише свічками. Стіни текли вниз, мов кров із рани, і внизу розквітло коло, пульсуюче, як серце, вкрите палаючими рунами. Символи ворушилися, повзли, наче жили живого створіння. Навколо стояли постаті в чорних мантіях. Їхні обличчя були приховані тінями, лишаючи замість рис лише порожню гладь. Від них віяло відчуженням і чимось стародавнім, небезпечним. Вони дивилися на неї всі разом, хоч жоден не рухався.

І серед цього хаосу раптом виокремилося одне обличчя.
Чітке, реальне.
Джер.

Він стояв прямо в колі. Їхні погляди зустрілися. Очі — спокійні, майже байдужі, але в їхній глибині Белла відчула приховану тріщину, таємницю, яка була важчою за всі ті символи й ритуали. Ніби саме він був ключем. Або ж загрозою.