24 глава

Белла сиділа на старому дивані в кабінеті директора. Час тягнувся повільно, кожна хвилина розтягувалася в годину, а години розчинялися в очікуванні. Вікна пропускали блякле вечірнє світло, що ледь освітлювало кімнату, створюючи атмосферу затишної, але напруженої тиші.

Вона тримала в руках книгу, яку сховала глибоко під плащем, обережно ховаючи щоденник Ксандера, не бажаючи привертати до нього увагу. Її пальці машинально погладжували сторінки, наче шукаючи в них хоч якусь відповідь.

Директор кілька разів підходив до неї, сідав поруч і задавав питання, намагаючись розговорити:
— Ти відчуваєш, що контролюєш ці тіні? Чи вони все ще керують тобою?
— Як часто вони з’являються? Ти відчуваєш їх присутність навіть коли ти сама?

— Чи помітила ти щось нове у їхній поведінці останнім часом?

Белла мовчала, не бажаючи розкривати подробиці. Вона зберігала в таємниці щоденник Ксандера, який тихо лежав захований у її сумці, далеко від допитливих очей. Відповіді давала короткі, стримані, уникаючи деталей:
— Вони приходять частіше, ніж раніше. Іноді вони мене лякають, іноді здається, що хочуть щось сказати, але не можуть. І так, іноді відчуваю їх навіть у тиші... Але це складно пояснити словами.

Час розтягувався, а запитання директора ставали дедалі більш проникливими, але Белла не готова була відкриватися. Її думки металися між страхом і бажанням довіритися.

Нарешті директор, помітивши, що вона виснажена, м’яко сказав:

— Відпочинь.

Белла тихо кивнула, відчуваючи, як втома повільно затягує її в свої обійми. Вона сховалася глибше в диван, тримаючи сумку з щоденником при собі, і, не зумівши більше боротися зі сном, поступово закрила очі.

Десь у глибині свідомості Белли почулося тихе, майже невиразне перешіптування. Воно було таким тонким, що могло б здатися частиною сну, але щось у тембрі голосів видалося знайомим. Вона поворухнулася, намагаючись не видати себе навіть перед тишею, і розплющила очі.

Кабінет директора потонув у напівтемряві — світло з крихітної лампи відкидало довгі тіні на підлогу, які повільно ворушилися, наче жили власним життям. Белла сиділа кілька секунд, прислухаючись, і зрозуміла, що голоси долинають із сусідньої кімнати, куди хвилину тому зникли директор і викладачі.

Вона повільно звелася з дивана, м’яко ступаючи босими ногами по старому килиму, який приглушував кроки. Серце билося гучніше, ніж звук її рухів. Двері в іншу частину кабінету були прочинені на кілька пальців, крізь щілину пробивалася смужка світла.

— Звідки вона дізналась про вогонь? — голос міс Мей пролунав чіткіше, з металевими нотками, але під ними відчувався ледь прихований страх. — Ви хоч розумієте, що це означає?

Белла завмерла. Вогонь? Вони говорили про пожежу, яку бачила вона.

— Якщо це те, що ми думаємо, — глухо, але з напруженням у кожному слові промовив професор Холтон, — то дівчину треба рятувати. І негайно!

Кілька секунд стояла тиша, яку Белла відчула майже фізично, наче повітря в кімнаті стало густішим. Потім рівний, холоднокерований голос директора:

— Треба за нею послідкувати. Ми не знаємо, що це. — спокійно сказав директор. — Тож не будемо панікувати раніше часу

Белла тихо ступала коридором, намагаючись підслухати далі. Але раптом відчула знайомий, владний голос:

— Белло, ти вже прокинулася?

Вона ледве змогла поворухнутися, серце стукало так, що здавалося, його чує увесь коридор. Вона відчула, як руки почали тремтіти, і відразу її охопила паніка — уявлення про вогонь, про полум’я, що погрожувало Еммі та її сестрі, не відпускало.

— Що з Еммою? — прошепотіла вона, ледве стримуючи себе, бо звук власного голосу здавався надто голосним у тиші.

Директор повільно підійшов до неї, його кроки були тихі, але впевнені. Він зупинився на відстані, яка дозволяла їй відчути його присутність, але не тиснула.

— Ми встигли вчасно, — сказав він спокійно, але у голосі прозирала напруга. — Зараз Емма разом зі своєю сестрою у лікарняному крилі. На щастя, травми сестри не критичні, хоча їй доведеться провести кілька тижнів на відновленні.

Белла відчула, як серце трохи заспокоюється, але думки все ще металися, як бурхливі хвилі. Вона ледве змогла проковтнути слова, і голос її трохи здавився:

— А їхні батьки?

Директор кивнув, і в його очах проблискнула легка полегшеність:

— Вони не постраждали. Вони в безпеці. Можеш трохи видихнути, Белло.

Вона зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїти прискорене серцебиття. Та всередині все ще пульсував страх і провина — якби не вона, можливо, ця катастрофа взагалі не сталася б.

Белла розгледіла себе в погляді директора: спокійний, врівноважений, і водночас уважний, ніби він бачив все, що ховається за її думками. Белла втупилася в підлогу, її пальці мимоволі стиснули щоденник Ксандера, який вона сховала від директора. Вона знала, що ці сторінки можуть стати ключем до всього, але зараз ніхто не повинен про це дізнатися.

Вона відчула, як час тягнеться неймовірно довго. Кожна секунда здавалась вічністю: кроки по коридору, тихе дихання, шелест сторінок у кабінеті директора. Кожен звук, кожен рух навколо нагадував їй про небезпеку, що лише на мить відступила.

У дверях раптово з’явився Олівер, його обличчя було блідним, очі широко відкриті, а дихання прискорене від поспіху. Він швидко переступив поріг і, ледве стримуючи паніку, вигукнув:

— Де вона? Де Емма?

Белла підскочила на дивані, стискаючи щоденник в руках, і відчула, як серце знову прискорилося. Вона обернулася на директора.

— Спокійно, Олівере, — тихо промовив директор, але його голос звучав владно і переконливо. — Вони в безпеці. Емма зараз у лікарняному крилі разом зі своєю сестрою.

Олівер замер на мить, як вкопаний, не вірячи своїм вухам, а потім обережно, але з ноткою полегшення, видихнув:

— Лікарняне крило… вона жива?

— Так, — кивнув директор. — Все обійшлося. Її сестрі пощастило менше, але це тимчасові травми. Пару тижнів — і все мине.