23 глава

Ніч спустилася на Академію, вкриваючи все глибокою темрявою. Белла сиділа у своїй кімнаті, тримаючи у руках щоденник Ксандера. Вона гортаючи сторінки, намагалася розгадати таємничі символи, але вони залишалися для неї мовчазними, ніби захованими за незримою стіною. Розчарування повільно прокрадалося в серце — жодної підказки, жодного проблиску розуміння.

Потрібно було відволіктися. Белла захотіла побути наодинці, тож взяла щоденник і тихо вийшла з кімнати. Не маючи чіткої мети, вона блукала коридорами Академії, поринаючи у звичний шум і рух, що супроводжували повсякденне життя студентів.

У вузьких проходах вона час від часу зустрічала закохані парочки, що прогулювалися, розмовляючи тихими голосами, або ніжно притулялися одне до одного у темних куточках, де стіни ніби ховали їх від усіх турбот. Декотрі сиділи на холодних кам’яних сходах, занурені у свої книги чи конспекти, іноді тихо шепотілися між собою, ділячись новими знаннями або просто розмовляючи про майбутнє.

Белла повільно пройшла повз маленький фонтан у внутрішньому дворі, де кілька студентів грали у шахи, розмовляли та сміялися. Пташки безтурботно кружляли над ними, і нічний вітерець лагідно колихав зелені гілки дерев.

Все це було живе, справжнє… Але Белла відчувала себе ніби на іншій планеті — у власному світі, де панували сумніви і невідомість.

Зрештою, її ноги самі привели до знайомої кімнати — тієї самої, де тиждень тому вона ховалась від коменданта разом із Джеральтом. Пам’ять про ту ніч здригнула її серце.

Після того випадку їхні стосунки змінилися. Вони майже не перетиналися, лише час від часу обмінювалися короткими поглядами, а Джеральд швидко відвертався або йшов у протилежному напрямку, ніби боячись зіштовхнутися з нею лицем до лиця.

Белла обережно відчинила двері і ступила всередину кімнати. Повітря тут було прохолодним і трохи затхлим, ніби давно не провітрювали це місце. Товсті темні штори притіняли світло, що ледь просочувалося крізь вузькі щілини. Пахло старою шкірою та пилом старовинних книг.

Вона не встигла й оком моргнути, як помітила в кутку кімнати знайоме силует — Джеральд сидів у глибокому кріслі-качалці, майже злитий із тінню. Його голова була схилена над великою товстою книгою, і пальці швидко, але обережно перегортали сторінки, ніби він шукав серед них щось дуже важливе.

Стіни навколо були заставлені старими полицями, заваленими книгами та сувоями, що створювало атмосферу забутого часу і секретів.

Раптом, нечутно для Белли, він почув легенький скрип дверей. Джеральд підняв голову, і в його темних очах запалився вогник.

Він піднявся повільно, як король, що повернувся у свій тронний зал, і тихо, але з відтінком влади в голосі промовив:

— Довго ж я на тебе чекав, Белло.

В повітрі зависла тиша, наповнена напругою і неозвученими словами. Белла застигла на місці, ловлячи свій прискорений подих. Серце стукало так голосно, що здавалося, його почують навіть стіни цієї старої кімнати. Вона дивилася на Джеральда — такого спокійного, майже владного, і одночасно так близького, але водночас настільки недосяжного.

«Чому він тут? Чому саме ця кімната?» — думала Белла. Вона хотіла знайти спокій і відокремлення, а натомість опинилася в його присутності, там, де їхні шляхи так нещодавно перетнулися.

Погляд Джеральда був таким пильним, що відчувала, ніби він бачить її наскрізь, вміє читати навіть ті думки, які вона боялася вимовити вголос.

- Вибач, я не знала що ти будеш тут – відповіла Белла, і ніби вже хотіла вийти…

Джеральд ледве помітно посміхнувся, але в його очах горіла іскра, яка говорила про щось більше, ніж просто випадкова зустріч.

— Чекав довше, ніж міг собі дозволити, — прошепотів він, ніби між ними була якась незримa угода або таємниця, яку не можна розкривати.

Він зробив крок уперед, а голос став глибшим і спокійнішим:

— Ти шукаєш відповіді, Белло. Але чи готова ти до того, що вони можуть тобі відкритися?

Белла відчула, як холод прокотився по шкірі. Вона хотіла відступити, але щось у голосі Джеральда не давало їй це зробити.

— Розкажи мені, що ти знайшла у тому щоденнику, — продовжив він, його погляд став ще більш проникливим.

В кімнаті нависла напруга, і час ніби завмер між ними — два світи, що торкнулися лише на мить, але вже не могли відпустити один одного.

Джеральд зробив крок ближче, його голос став гострішим , його очі пильнували кожен рух Белли:
— Белло, ти маєш прочитати мені все. Кожне слово, кожен символ. Я маю знати, що там написано. Віддай мені щоденник.

Белла міцно стиснула книгу в руках і відхилилася назад:
— Ні. Цього не буде.

— Белла, скажи мені правду. Що там у щоденнику? Які секрети він приховує? Не намагайся ухилятися — я знаю, ти щось приховуєш.

Белла відчула, як серце почало битися швидше, але трималася твердо:
— Це моя справа. Я сама розберуся. Звідки ти взагалі знаєш, що щоденник у мене? І чому це так важливо для тебе?

Джеральд на мить замовк, потім його очі блиснули:
— Це не твоя справа. Ця книга — не просто старі записи. Не все так просто, як здається.

Він різко встав і пішов, залишивши Беллу з питаннями, на які вона поки не мала відповіді.

Двері тихо зачинилися за Джеральдом, і кімната опустіла.
Беллі залишилася сама. Тиша була такою глибокою, що кожен удар серця лунав, як у порожньому колодязі.

Вона відчула, як щось шевелиться на периферії зору. Тіні на стінах, наче відчувши відсутність чужих очей, ожили. Ледь помітне тремтіння, коливання — як дим від свічки. Потім рухи стали впевненішими: вони стікали зі стін на підлогу, повільно збираючись у густу темряву.

Беллі напружилася, немов намагаючись силою волі зупинити цей процес. Усередині було відчуття, наче вона тримає важкі двері, за якими щось прагне вирватися. Кожен подих ставав важчим, у скронях пульсувало.

«Ні… не зараз…» — прошепотіла вона, стискаючи щелепи.