20 глава

Світло ранкового сонця ледве просочувалося крізь щілини жалюзі, кидаючи тонкі смуги на підлогу кімнати. Белла повільно відкрила очі, ще відчуваючи легкий присмак вчорашнього напою на губах і тонку напругу в тілі. Її погляд невпевнено ковзнув по кімнаті, і відразу ж зупинився на Джеральді.

Він сидів у старому кріслі біля вікна, притулившись до спинки, з книжкою, що трохи просіла у його руках. Глибокий сон розм'якшував жорсткий вираз обличчя — на мить він виглядав спокійним, майже безтурботним. Лише легке посмикування куточків губ видавало, що уві сні він бачить щось своє, таємниче і недосяжне.

Белла тихо повернула голову, боячись порушити цю крихку миттєвість. Її серце мимоволі затріпотіло — так близько, і водночас так далеко від нього.

Вона зітхнула, потягнулася і, не бажаючи псувати цю тишу, акуратно підвелася з ліжка, щоб піти у вікно подихати свіжим повітрям. Раптом сильні, але водночас обережні руки схопили її за плечі, і вона ледве не затремтіла від несподіванки.

— Не думай втекти, — тихо промурмотів Джеральд, голос ще трохи хрипкий від сну, але впевнений.

Він швидко, але акуратно підняв Беллу на плечі, немов важкий трофей чи дуже цінний вантаж. Її серце застукало швидше — не від страху, а від того, що він був настільки близько, що вона могла відчути тепло його тіла.

— Джер, відпусти! — прошепотіла вона, але в її голосі не було гніву — скоріше здивування й легка посмішка.

Джеральд посміхнувся у відповідь, відчуваючи, як Белла напружується, і тихо промовив:

— Пора повертатися до ліжка. Тут холодно.

Він рушив назад у кімнату, впевнено і без зайвих слів, а Белла ледве стримувала сміх, намагаючись не дати собі впасти.

Джеральд обережно поставив Беллу на підлогу, а потім перехопив зі столика кілька сухих дров і злегка махнув рукою. Миттєво в центрі кімнати запалалося маленьке вогнище — тепле, м’яке полум’я, що почало повільно зігрівати холодне приміщення.

— Тримайся, — промовив він, дістаючи з тумбочки маленьку турку, — зараз зроблю каву.

Захоплений магією ранку, Белла спостерігала, як Джеральд вправно чаклує над вогнем, виливаючи воду і насипаючи мелену каву. Аромат швидко заповнив кімнату, змішуючись з запахом диму і дерева.

Коли напій був готовий, він налив каву в два старі металеві кухлі і, не зводячи очей з Белли, підняв їх до губ.

— Слухай, — почав він, підстрибаючи до ліжка, де сиділа Белла. — Сьогодні у мене п’ять пар, і все це пов’язано з контролем над силою.

Вмостившись поруч, він легко обійняв її за плечі, притиснувшись спиною до стіни. Його рука ніби обплутала її, створюючи невидимий капкан.

Белла спробувала звільнитися, хитро повертаючись і нахиляючись, але Джеральд посміхався, ніби насолоджуючись кожним її рухом.

— Знаєш, — тихо мовив він, — мені подобається спостерігати, як ти борешся. Це робить все цікавішим.

Вона глянула йому в очі, з іскрою непокори, але одночасно з усвідомленням, що зараз це безглуздо.

— Можливо, — відповіла Белла, — але я все одно вирвуся.

Джеральд лише хитнув головою і зробив ковток кави, продовжуючи тримати її поруч, поки вона намагалась придумати план втечі.

Белла відчувала тепло його руки на плечі і звук його голосу — він був низьким і впевненим, і водночас у ньому звучала легка іронія.

— Ти думаєш, у тебе є шанс вирватися? — Джеральд посміхнувся, помітивши її погляд.

Вона підняла підборіддя, не бажаючи показувати слабкість.

— Я не здаюся так просто.

Джеральд нахилив голову до її вуха і тихо промовив:

— Це й подобається.

Раптом з вогню спалахнули яскраві язики полум’я, і світло від нього танцювало на їхніх обличчях. Белла затримала подих, відчуваючи, як у грудях піднімається напруга, але й водночас якесь тепло розливається по тілу.

— Знаєш, — продовжив він, відступаючи трохи, — сьогодні в аудиторії ми будемо вчитися не тільки керувати силою, а й розпізнавати свої межі.

Вона кивнула, але її думки були зайняті іншими речами — цим дивним відчуттям близькості і водночас невизначеності.

— Пий каву, — сказав Джеральд, порушуючи мовчанку.

Белла різко повернула голову, намагаючись вирватися з його хватки, але Джеральд неначе відчував кожен її рух і плавно коригував свою позицію, не даючи їй втекти.

— Знаєш, — почав він знову, — у житті іноді потрібно вміти не тільки боротися, а й віддаватися моменту.
- Ой, та йди ти – нарешті змогла вирватися Белла

- отак, ніхто Джера не любить – зробив грустну гримасу він

- ой, ой. Можна подумати в тебе мало дівчат. Не думаю що ця твоя кімната лише для сну – посміхнулясь Белла – думаю тут побувало дууже багато дівчат, і хто зна чим ти тут з ними займався

Джеральд злегка підняв брову, посміхаючись з легким викликом у погляді.

— Ти все ще така ж гостра на язик, — промовив він, спостерігаючи, як Белла намагається приховати посмішку.

— Можливо, — відповіла вона, з іскрою у очах. — Але я знаю, що ти не такий, як усі думають.

Він кинув на неї задумливий погляд і знизав плечима.

— Можливо. Але ця кімната — це не просто місце для сну. Вона зберігає більше секретів, ніж ти уявляєш.

Белла нахилилася трохи ближче, нахабно шепочучи:

— Тоді, можливо, варто мені дізнатися про них більше.
Джеральд усміхнувся, відчуваючи, що ця гра тільки починається.

— Можливо, іншим разом, — сказав він, підводячись і відштовхуючись від стіни. — Потрібно вже збиратися.

Вони повільно почали збиратися. За вікном поступово з’являлося блакитне світло ранку, і на годиннику вже показувало близько сьомої. Повітря кімнати було прохолодним і наповненим легким запахом диму від вчорашнього вогню.

З-за стін почали долинати перші звуки нового дня — тихі кроки, легкий гомін голосів учнів, які прокидалися і виходили зі своїх кімнат, а також віддалені шурхоти на сходах та коридорах. Відчувалося, що академія оживає, занурюючись у рутину навчання.