18 глава

Перед тим як Белла встигла дотягнутися до ручки, з-за дверей раптово виринула чиясь рука і схопила її.

Вона не встигла ні крикнути, ні зорієнтуватися — її різко затягнули всередину, і двері з грюкотом зачинилися за спиною. Гаряча долоня міцно притисла їй рот, змушуючи задихатися від паніки. Її тіло стислося, серце закалатало так, ніби ось-ось розірве грудну клітку.

Вона билася, смикалася, але хватка була незворушною, впевненою — навіть не жорстокою, а наче… захисною. Белла відчула на собі чиюсь присутність, високу постать за спиною, тепло дихання біля вуха. І хоч адреналін усе ще стискав їй мозок, вона відчула… дивну, тривожну безпеку.

— Тсс, не роби шуму, — прошепотів знайомий голос. — Ти ж не хочеш, щоб нас почули.

Вона завмерла. Дихання стало рваним, але вже не таким розпанаханим. Долоня повільно знялася з її рота. Белла повернула голову. Перед нею — Джеральд. Його очі виблискували у темряві, вуста стиснуті, а погляд — пильний і напружений

— Джеральд? — промовила вона голосніше, ніж хотіла, від здивування, що зірвалося в голосі.

— Що ти тут робиш? — холодно спитав він. Його голос звучав жорстко, але не злісно — більше як захист.

Белла спробувала зібратися, але алкоголь все ще затуманював її розум. Вона не могла одразу відповісти.

— Я… я не знаю, — нарешті пробелькотіла вона, намагаючись перевести подих і розглянути Джеральда в темряві. — Ми просто… вирішили трохи відпочити, і потім… я заблукала.

Джеральд мовчки дивився на неї. В повітрі повисла тиша, що пульсувала разом з гулом крові в їхніх вухах.

Джеральд не відповів одразу. Його погляд залишався напруженим, але вже не таким ворожим. Він крокував по кімнаті, намагаючись з'ясувати, чи все ще існує загроза. Після кількох секунд мовчання він знову звернувся до Белли.

— Тобі варто триматися подалі від місць, у які не маєш йти. І від людей, з якими не маєш бути, — врешті мовив він. — Не всі будуть витягати тебе з неприємностей.

Його слова вдарили по ній, як ляпас. Образа, сором, і гнів піднялися хвилею.

— А чому ти тоді допоміг? — кинула вона, підвищуючи голос. — Ти ж... ти ж мене ненавидиш.

Джеральд зітхнув і підійшов ближче. Його обличчя все ще залишалося похмурим, але в очах блиснула іскра роздратування.

— Зачекай, — раптом засміявся він, його сміх був холодним і зневажливим. — Ти ж не думаєш, що ти мені подобаєшся? — хмикнув він, обертаючись. — Не лестись собі.

Його усмішка була зверхня, майже зневажлива. Але очі... очі казали зовсім інше — в них жевріла щось складніше за просту неприязнь. Белла це відчула.

Серце забилося швидше від обурення та збентеження. Образа обпекла її щоки. Її думки металися між гнівом і розгубленістю. Вона не могла зрозуміти Джеральда — то він затягує її в кімнату, чіпляється до неї, а потім насміхається, наче це все велике жарт.

Вона відвернулась, підійшла до ліжка в кутку і плюхнулась на нього, закинувши руки вгору.

— Тут холодно, — буркнула, розглядаючи стелю.

— А що ти чекала? Шовку й камін? — саркастично відповів Джеральд, без особливого запалу. — Це не курорт, а комора якогось забутого крила академії.

На мить настала тиша. Лише шурхіт вітру за шибками, глухі кроки коменданта десь далеко. У цій кімнаті, такій темній і закинутій, усе здавалося відокремленим від решти світу. Замкненим. Небезпечним.

Белла не дивилася на нього, але знала: він все ще стоїть, дивиться. Відчувала цей погляд на собі, як жар.

А Джеральд стояв, стискаючи кулаки в кишенях. У голові не вщухали думки. Вона зводить його з розуму. Її присутність — як грім перед бурею. І чим далі, тим більше це лякає.

Чому, чорт забирай, я знову тут? Знову поруч з нею? Знову рятую?

Але відповіді він не знаходив.