17 глава

Після уроків Белла ледве трималася на ногах, важкі думки тиснули на неї з усіх боків. Вона мовчки зібрала свої речі, не бажаючи ні з ким розмовляти. Емма і Олівер, помітивши її стан, обережно підштовхнули подругу приєднатися до них.

— Ідемо з нами, — м’яко сказала Емма, посміхаючись. — Трохи повітря і розваг не зашкодять.

Белла спочатку вагалася, але потім кивнула. Її думки були заплутані, але вона відчувала, що справді потребує відпочинку — хоч би тимчасового.

Вийшовши з академії, вони рушили вузькими вуличками, де вечірнє повітря було прохолодним і свіже. Вогні міста мерехтіли, віддзеркалюючись у калюжах після недавнього дощу. Мовчання іноді переривалося легкими жартами і сміхом Емми, який розбавляв напругу в Беллі.

Вечірня прогулянка привела Беллу, Емму і Олівера до «Зачарованого сплетіння» — магічного кафе, відомого своїм незвичайним атмосферним дизайном і оригінальними коктейлями. Всередині кафе панувало м’яке світло, ніби джерела його ховалися десь у повітрі. Стіни були прикрашені пульсуючими рунами, що змінювалися в такт музики, створюючи враження живої магії. Повітря наповнювали аромати спецій і квітів, які плавно перетікали в різноманітні смаки і пахощі.

Вони зайшли всередину і замовили кілька напоїв. Вечір був веселим і наповненим сміхом. Белла, хоч зазвичай стримана, дозволила собі розслабитись і насолоджуватись моментом. Алкоголь поступово огортав теплом, а розмови ставали все більш безтурботними і гучними.

Коли Олівер відійшов, Емма, яка вже трохи піднялась на хвилі алкоголю, підійшла ближче до Белли. Знизивши голос, вона запитала:
— Белло, ти ніколи не розповідала мені про своїх батьків. Що з ними сталося?

Белла замислилася, довго підбираючи слова. Її серце стискалося від спогадів, які вона намагалася тримати подалі. Але зараз вона хотіла відкритися хоч трішки.

— Мої батьки… — почала вона, — завжди намагалися приховувати свої здібності. Вони навіть не казали мені про це, і я виросла, нічого не знаючи. Вони приглушали мої вміння, намагаючись зробити так, щоб я жила звичайним життям.

— Справді? — здивовано спитала Емма. — Це жахливо! Але, можливо, у тебе є якісь спогади, які пояснюють їхню поведінку?

Белла похитала головою, її очі потьмяніли від смутку.
— Ні, я майже нічого не знаю. Вони були дуже обережними, боялися, що хтось дізнається про їхні здібності.

Емма подивилася на свою подругу з співчуттям.

— Це страшно — коли твої батьки тримають тебе в темряві щодо таких важливих речей.

— Після того, як мій дар прокинувся, — продовжила Белла, — вони раптом поїхали. Не сказали, куди і чому. Все сталося так швидко і несподівано. Я залишилася сама, а єдине, що вони зробили — відправили мене сюди, в академію.

Емма широко розплющила очі, на її обличчі читалося сум’яття і співчуття.
— Це жахливо! Вони навіть не пояснили тобі нічого?

Белла знизала плечима, очі її злегка заблищали.

— Ні, нічого. Все, що я знала, це те, що вони були змушені їхати. Мені здається, що щось велике і важливе сталося, але я так і не дізналася, що саме. І от я тут, в академії, намагаюся розібратися зі своїми здібностями і самотньо боротися з усім цим.

Емма обійняла Беллу і прошепотіла:

— Ти не одна, Белла. Але годі рюмсати! Ми прийшли розважатись!

І, не чекаючи відповіді, потягнула Беллу на танцпол, прихопивши для обох по ще одному коктейлю. Музика наповнила кафе яскравими ритмами, і незабаром дівчата сміялись і танцювали, забуваючи про важкі думки.

Вечір у «Зачарованому сплетінні» тривав, наповнений енергією та веселощами. Танцпол швидко заповнився людьми, а Белла, під впливом коктейлів і позитивної енергії Емми, відчувала, як напруга починає спадати.

Після кількох танців її рухи стали легшими, а усмішка — відвертішою. Вона насолоджувалась моментом, не думаючи про минуле або невирішені питання.

Олівер, що залишився більш тверезим, вирішив приєднатися до них і теж вийшов на танцпол. Вечір тривав, сповнений музики, сміху й ритмічних рухів — поки реальність залишалася за межами цього чарівного простору.

Коли вони, змучені, але щасливі, залишили «Зачароване сплетіння», надворі панувала ніч. Небо було темне, і місяць ледве освітлював їхні обличчя. Годинник на білому фасаді кафе показував північ, і трійця швидко зрозуміла, що комендантська година в академії вже почалася.

— Мені здається, нам треба поспішати, — знервовано прошепотіла Емма, притискаючи до себе рюкзак.

— Якщо нас спіймають — будуть проблеми, — додав Олівер, обертаючись через плече.

Вони вирушили до огорожі академії. Місячне світло ледь пробивалося крізь хмари, і тіні від дерев зливались із темрявою. Коли вони підійшли до забору, Олівер перевірив, чи міцно тримається сітка, і швидко підтягнувся через верх.

— Перелізти через цей забор не так вже й складно, — шепнув він, допомагаючи Еммі, а потім подав руку Беллі.

Белла відчула, як серце стукає в грудях, її нерви були на межі. Темрява навколо здавалась густішою, ніж зазвичай, і кожен звук, навіть скрип старих дерев, здавався оглушливим.

Коли вони нарешті потрапили на територію академії, Белла подивилася навколо. Всі будівлі виглядали мовчазними і непривітними. Ліхтарі, розташовані уздовж доріжок, світлися тусклим жовтим світлом, що тільки посилювало відчуття безнадії.

— Швидко, сюди, — шепотів Олівер, його голос був приглушений, а рухи швидкі й обережні. Вони направилися до входу в головну будівлю академії, де розташовувалися аудиторії та адміністративні приміщення.

Їхні кроки були тихими, але Белла відчувала, як з кожним кроком її тривога зростає. Звуки ночі — шелест листя, відлуння своїх кроків, — зливалися в хаотичний фон, що посилював напруження.

Як тільки вони увійшли в будівлю, їм почулося бурмотіння коменданта. Емма і Олівер обмінялися поглядами, їхні обличчя були серйозними, і страх пронизав їхні вирази.

Комендант наближався, і Олівер, відчуваючи загрозу, вигукнув: