15 глава

Вранці. Світло вже пробивалося крізь штори, але кімната Белли залишалась похмурою. Повітря було важке, мов застигле, а тиша — неприродно глибока.

Коли Емма обережно відчинила двері, їй перехопило подих.
Белла лежала на ліжку нерухомо, закута в плед до підборіддя. Її обличчя було блідим, майже восковим. Здавалося, вона не дихала.

На підлозі, спершись спиною об край ліжка, сидів Джеральд. Його погляд був порожній і виснажений. Його обличчя було блідим, наповненим втомою і тривогою. Він спостерігав за Беллою з виразом невимовного страждання. Під очима — темні кола, губи пересохлі. Він навіть не поворухнувся, коли двері скрипнули.

— Джер… — прошепотіла Емма, ступивши всередину. — Як вона?

Він підняв на неї погляд. В очах — лють і розчарування.

— Ти справді питаєш про це? — його голос був хрипким, надламаним. — Після того, як залишила її одну серед цього жаху?

— Я... я не знала, що робити, — прошепотіла Емма. — Я злякалась... я думала, що...

— Ти думала про себе! — Джер різко встав, його постать нависла над нею, наче тінь. — Вона кричала! А ти втекла! Втекла, Еммо!

— Але я побігла за допомогою... я привела тебе... — її голос тремтів. — Я не хотіла...

— Не хотіла?! — він розсміявся глухо, майже беззвучно. — Вона могла померти. А ти думала, що просто уникнеш цього, як уникала всього?

Емма опустила погляд. Сльози котилися по щоках.

— Якщо її стан не покращиться, я звернусь до директора, до лікаря... — ледь чутно мовила вона.

— Еее ніі, ти не посмієш брехати ще й директору. Якщо її стан не покращиться, то це я розкажу усім, як ти вбила свою подругу! – Але щойно вимовивши ці слова, Джер відвернувся. Його щелепи зціпились. Мовчання між ними було гучніше за будь-який крик.

Ці слова вдарили сильніше, ніж ляпас. Емма похитнулася, ніби від фізичного болю.

— Я... Я не... — вона не могла більше говорити. Лише стояла, розчавлена.

Джер відвернувся, сів на край ліжка. Його рука знайшла руку Белли — холодну, без відповіді. Він стиснув її міцніше, ніби це могло повернути її назад.

— Іди, — втомлено сказав він. — Я залишусь з нею.

Емма, не промовивши жодного слова, швидко схопила свій портфель і вибігла з кімнати, наче тікаючи від власної провини.

Коли двері зачинились, Джер знову притулився до ліжка. Він сидів мовчки, годинами, не зводячи погляду з Белли. Перевіряв пульс. Шепотів її ім’я. Накривав ковдрою. Сидів, ніби вона могла зникнути, щойно він відвернеться.

Він нікого не покликав. Не пішов ні на заняття, ні по допомогу.

Він просто був поряд.

— Тільки не зараз... — прошепотів він, притискаючи її долоню до своїх губ. — Не залишай мене, будь ласка...

Вечір. У кімнаті було тихо. Сутінки пробиралися крізь фіранки, кидаючи м’яке світло на нерухому постать на ліжку.

Двері різко відчинилися, і на порозі з’явився Олівер. Його очі звузились, щойно він ступив у кімнату.

— Якого біса ти тут робиш?! Вимітайся! — вигукнув він, упевнений, що побачить Джера біля ліжка.

Та замість цього… на ліжку сиділа Белла. Бліда, розгублена, огорнута зеленуватим пледом. Її погляд був змучений і туманний, але живий. Вона мовчки дивилася на нього, наче на щось нерозгадане.

— Белла?.. — вирвалося в нього, але наступної миті в кімнату вбігла Емма.

— Олівере, зупинись! Це не він!

Олівер застиг. Його очі — широко розплющені, обличчя блідне.

— Ти... жива?.. — прошепотів він. — Але як?..

Емма, задихана, але з обличчям, сповненим сліз і радості, кинулась до подруги й міцно її обійняла.

— Белл, я так боялася! Я думала, що... — вона не змогла договорити, схлипуючи. — Я така рада, що ти знову з нами!

Белла мляво підняла руку, ніби щоб відповісти на обійми, але сил не вистачило. Її голос був слабкий:

— Я... де я?.. Це вже не сон?

Олівер сів на край ліжка, здавалося, сам не вірячи в те, що бачить.

— Що сталося з тобою? — спитав він, не зводячи з неї погляду.

Емма обережно вдихнула. Вона глянула на Беллу, а потім перевела погляд на Олівера.

— Вночі вона знепритомніла. Я покликала Джера… Він залишився з нею. Весь день. Я… не все розумію, — вона знизила плечима, — але… тепер вона прокинулась. Сама.

Про свою сварку з Джером, його звинувачення та власний страх Емма мовчала.

Олівер схилив голову:

— Добре, що ти тут, Белло. Це головне. Але те, що сталося, лякає.

Белла повільно вдихнула, її губи здригнулись.

— Я не зовсім впевнена... — почала вона. — Мені здалося, що я… потрапила в ліс. Потім у печеру. Темряву. І голоси. А тоді — тиша. Порожнеча. Це було як сон… але занадто справжній.

Вона замовкла. Про тіні — жодного слова. Її серце ще не було готове до правди.

— Може, це була просто реакція на втому… — Емма торкнулася її плеча. — Академія, навчання, стрес...

— А може, щось більше, — пробурмотів Олівер.

Белла глянула на них обох. Їй хотілося повірити, що все позаду. Але щось у глибині душі тьмяно ворушилося — щось темне, холодне… живе.

— Дякую, що ви тут, — тихо сказала вона.

І в кімнаті знову запанувала тиша — тиха, але вже не лячна. Бо поруч були ті, хто міг тримати за руку, навіть коли повертаєшся з темряви.