14 глава

Белла розплющила очі — але жах тільки посилився. Вона вже не була в лісі. Вона лежала у своїй кімнаті, проте все навколо виглядало викривлено, неначе хтось перетворив знайомий простір на нічний кошмар.

Тіні на стінах рухались, мов живі створіння. Вони повзали, звивалися, стрибали зі стелі на підлогу, виконуючи жахливий, несамовитий танець. Речі літали по кімнаті — книги, подушки, стілець — все кружляло в повітрі, наче під дією якоїсь невидимої сили.

Емма притислась у кутку, намагаючись уникнути дотиків тіней. Її обличчя було бліде, очі — переповнені панікою.

— Белло, прошу! — благала вона, намагаючись захиститися руками. — Зроби щось!

Белла, заморожена від страху, не могла нічого зробити. Її руки тремтіли, і вона відчувала, як холодний піт покриває її шкіру. Її розум був сповнений хаосу, і вона не могла зрозуміти, що відбувається.

Тіні в кімнаті здавалися агресивними і непередбачуваними. Вони мали форму і контури, але в той же час ніби розчинялися в темряві, що робило їх ще більш страхітливими. Белла бачила, як Емма намагається боротися з цими невидимими силами, але її зусилля здавалося марними.

— Белла, будь ласка! — кричала Емма, її голос лунав як крик про допомогу. — крикнула Емма, спостерігаючи, як Белла намагається подолати хаос, що заполонив кімнату. Тіні гули навколо, як рій комах, дратуючи, лякаючи, проникаючи всередину її свідомості.

І тут… усе обірвалося.

Темрява поглинула кімнату. Рухи припинилися. Тіні розчинились. Белла повільно опустилась на коліна, а потім повністю знепритомніла.

Емма підбігла до неї, налякана до нестями.

— Белло! — вона трясла її за плечі, намагаючись розбудити. — Белло, чуєш мене?!

Очі Белли ледь прочинились, губи злегка ворухнулись:

— Нікому... не кажи…

І знову — темрява.

Емма вибігла в коридор, сльози текли по її щоках. Вона озиралася, не знаючи, куди бігти. І раптом — помітила знайому фігуру.

Джер сидів на підвіконні, втупившись у темне небо, з цигаркою в пальцях.

— Чого тобі? — обернувся Джер, з презирством дивлячись на Емму. Ти чого така? Ніби привида побачила.

Емма зупинилася. В її очах — боротьба. Вона згадала все: приниження Белли, зневажливі слова. І вже хотіла розвернутись.

— Вибач, передумала, нічого, — прошепотіла вона і рушила далі.

— Ей, — він підвівся. — Що з тобою? — зневажливо посміявся Джер, оглядаючи її з ніг до голови. — Ти ніби зі звіром побилась.

Вона завмерла. Кілька секунд — мовчання. А потім тихо:

— Бі— видихнула Емма, намагаючись заспокоїтись. Вона могла б заплакати від розпачу, але мусила знайти допомогу. — З нею щось… не так. Їй погано. Дуже погано.

— Де вона? — запитав Джер. Та не чекаючи більше слів, Джер кинув недопалену сигарету й рвонув у бік кімнати. Відчинив двері — і застиг.

Кімната виглядала так, ніби в ній пронісся ураган. Розкидані речі, зламаний стілець, шрами на стінах, темні плями тіней, що поступово розчинялися в звичайній напівтемряві. А посеред усього цього — Белла. Непритомна, бліда, з нерівним диханням.

— Біса лисого… — прошепотів Джер.

Він кинувся до неї, торкнувся обличчя. Її шкіра була крижана.

— Белло! — голос його затремтів. — Ти чуєш мене?

Жодної відповіді. Його серце забилося швидше, сповнене неспокою, але він змусив себе залишатися спокійним.

Він швидко зняв із себе худі, накрив нею плечі, обережно підняв її. Серце стукотіло в грудях так голосно, що, здавалось, його було чути в усьому коридорі.

— Що, чорт забирай, тут було?! — різко звернувся до Емми, його голос був жорстким і вимогливим.

— Я... я не знаю! Ми спали... а потім... — вона тремтіла. — Тіні. Вони були тут, я бачила. Вони були справжні…

— Вийди, — хрипко сказав він.

— Я можу допомогти! — Емма зробила крок уперед.

— ВИЙДИ! — крикнув Джер, так гучно, що його голос вдарив у стіни. — Ти вже зробила достатньо!

Емма завмерла, наче її вдарили. Її губи здригнулись, ніби вона хотіла щось сказати у відповідь, але слів не було. Лише погляд — сповнений болю, провини і розгубленості. Вона мовчки розвернулась і вийшла з кімнати, тихо зачинивши за собою двері.

Емма розгублено зупинилась. Потім повільно повернулась і вийшла, зачиняючи двері.

Джер залишився наодинці з Беллою. У його очах горіла лють — але не до неї. А до чогось невидимого. Чогось, що він знав. Чогось, що він боявся.

Він прошепотів:

— Не зараз… не знову…

І тихо підняв її на руки.