13 глава

Темрява була неприродно щільною. Вона не просто огортала Беллу — вона здавалася живою, мов дихала поруч.

Вона прокинулась різко, немов вирвана зі сну… але ж це і було сном. Лежала на чомусь холодному й вологому — земля, укрита мохом і сухим листям. Серце билося так гучно, ніби гулко відлунювало в порожнечі. Вона підвелася, тремтячи, й одразу ж зрозуміла — потрапила до лісу, якого не знала. Високі дерева з чорними стовбурами здіймалися в небо, сплітаючись гілками у химерні арки, що затуляли світло місяця.

Навколо панував туман. Білий, щільний, він ніби просочувався крізь ґрунт, затягував усе навкруги і шепотів. Так, шепотів. Белла не одразу зрозуміла: то був не вітер. Це були голоси. Збочені, глухі, безвиразні, ніби старі касети, що застрягли в магнітофоні. Вони нашіптували її ім’я.

Белла. Белла. Белла…

Вона ступила вперед. Гілки хрустіли під ногами, і цей звук видавався надто гучним — так, ніби її переслідують. І дійсно, щось змінилося. Хрускіт... іще один. Але вже не її. За спиною.

Вона озирнулася різко. Порожньо. Але десь ліворуч — мов блиснув силует. Тінь. Белла відчула, як холодок жаху пробігає по її спині. З усіх сил, вона рвонула вперед через густі кущі та переплетені дерева. Гілки і колючки рвали її одяг і шкрябали шкіру, але вона не зупинялася.

Неспокійний шум і невідоме дихання, що наближалося, спонукали її бігти ще швидше. Вона поривалася вперед, поки не натрапила на вузький вхід до печери, завалену скелями і покриту густим мохом. Вона кинулася всередину, ковзнувши на слизькому камінні, і завмерла в глухій тиші.

Всередині було ще темніше, тут панувала глуха тиша. Повітря в печері було вологим, важким, мов у гробниці. І знову — шепіт. Уже не голоси, а щось інше. Відлуння її власного серцебиття? Чи подих когось — або чогось — поруч?

Тремтячими руками Белла торкнулася стіни, ковзаючи вздовж неї, коли раптом у глибині печери спалахнуло слабке світло. Тьмяне, ніби від свічки, але нерівне. Біле. Тремтливе.

Вона повільно пішла туди, наче під гіпнозом. З кожним кроком світло ставало яскравішим, але з ним — і тіней ставало більше. Вони ворушилися, зливалися у фігури, які вона не могла розпізнати.

І тоді — світло згасло.

Темрява впала миттєво, з усією своєю вагою. І в тій темряві вона почула голос.

— Ти ж знаєш, ким ти є, — прошепотіло щось із глибини. — Просто перестань тікати...

Вона заклякла. Здавалося, що її тіло більше не слухається. Темрява почала стискатися — якби мала руки, то саме ними.

— Белла!

Голос. Інший. Справжній. Теплий. Панічний.

— Прокинься! — крикнула Емма, і сон розсипався на друзки.