10 глава

Белла бігла, здавалось, вічність, сльози заповнили її очі, і вона майже не розбирала дороги. Її серце калатало, кожен крок віддавався болем у грудях. Вона оминала всіх на своєму шляху, але на останньому повороті все ж врізалася в когось. Відчувши сильний удар, вона ледве не впала, але все ж втрималась на ногах. Не довго думаючи, крикнула:

— Відійди! — вигукнула Белла і побігла далі, навіть не подивившись, у кого врізалася.

— Одоробло! — кинув знайомий голос їй услід, але вона не мала бажання зупинятися чи бачитися з тим, хто це сказав. Сльози продовжували текти по її щоках, і вона відчувала, як її серце розривається на частини. Її магія бурлила всередині, як вируючий потік, готовий вирватися назовні.

Вона добігла до бібліотеки, єдиного місця, де почувалася спокійно. Хапаючи повітря, Белла зупинилася біля полиць із книгами. Її груди здіймалися від задухи, руки тремтіли. Вона сподівалася знайти тут хоч трохи тиші й притулку від усього, що відбувалося в її житті.

Але спокій тривав недовго.

Двері бібліотеки відчинилися з гуркотом, який рознісся луною по приміщенню. Джер увійшов, його кроки лунали важкими ударами по кам’яній підлозі. Обличчя палало гнівом, очі метали блискавки.

— Одоробло! — повторив Джер, коли побачив її. — Ти не знаєш хто я? Не уявляєш, з ким маєш справу?

Белла, обернувшись, побачила його. Її очі все ще блищали від сліз, але в голосі лунала рішучість:

— Мені байдуже, хто ти і хто твої батьки! — промовила вона зломано, але твердо. — Відійди від мене!

Джер наблизився, його усмішка була повна злості й задоволення:

— Я цього так не залишу, — його усмішка була сповнена злості. — Ой, а чого ти плачеш? Хлопець кинув? Чи може твоя дурнувата подруга? Ну, воно і не дивно, з таким страшком ніхто б не хотів бачитись, не те що розмовляти.

Його слова були, мов отруєні стріли. Вони проникали глибоко в душу, ранили, залишаючи пекучі сліди. Белла стиснула кулаки. Її погляд спалахнув, як жар серед попелу.

— Ти нічого не знаєш про мене, — промовила вона. Її голос тремтів, але в ньому вже жевріла небезпечна іскра.

— Ти пожалкуєш про це, — сказав він, наближаючись до неї впритул. — Я зроблю все, щоб твоє життя стало нестерпним. – промовив він пошепки на вухо.

Белла стояла твердо, не зважаючи на сльози, що котилися по її щоках.

— Я вже живу в пеклі! — відповіла вона дуже гучно.

Що ти наробила... Знову. Вона відчула, як усе всередині неї вибухнуло. Це було, ніби злість і страх змішались з магією, а потім розірвали оболонку. Беллі не хотіла, щоб це сталося. Не тут. Не зараз. Але було пізно.

Повітря навколо них ніби здригнулося. З полиць упали кілька книг, вікна задзвеніли, а від підлоги піднявся тонкий серпанок темної енергії. Тіні в кутах кімнати заворушилися, немов ожили. Її магія знову вийшла з-під контролю — хаотична, болісна, заряджена гнівом і відчаєм.

Біль. Гнів. Самотність. Я не можу більше тримати це в собі. Ніхто не розуміє. Всі бояться. Всі осуджують. Я не хотіла... я просто не витримала...

Джер зробив крок назад, його очі розширилися. Але замість того, щоб утекти, він скрикнув:

— Схаменись, дурепо! Хочеш, щоб усю бібліотеку знесло?!

Він різко викинув уперед руку, наче намагаючись втягнути її енергію в себе — і на мить темна магія сповільнилася. Його магічне поле почало коливатись у відповідь, стабілізуючи простір навколо.

Він це відчуває. Він... вміє? Але звідки?

— Контролюй себе! — прошипів він, насилу втримуючи баланс. — Ти не одна, чорт забирай.

Дурна! Ти що — хочеш, щоб на тебе вперше звернули увагу в Академії, як на катастрофу?! Хоча... я знаю, що це за почуття. Знати, що ти не такий. Що всередині тебе щось, чого ніхто не має. Що ти — небезпека. Я бачив це в дзеркалі… кожного чортового ранку.

Чорт, чому я допомагаю їй? Вона мені не друг. Вона взагалі мені не подобається. І все ж… я не можу дивитися, як вона тоне. Бо я теж тонув.

Белла стояла в епіцентрі, охоплена тінями, її очі світилися хворобливим світлом. Але слова Джера, хоч і грубі, прорвали бар’єр її свідомості. Вона зціпила зуби, зробила вдих — і магія поступово вщухла. Тіні розчинилися в повітрі, залишивши по собі лише відлуння шепоту та пил.

— Я... — прошепотіла вона, зламана.

Джер опустив руки, тяжко дихаючи. Беллі хотіла щось відповісти, але раптом зауважила: його зіниця розширена, майже чорна. А в повітрі довкола нього — така ж темна тінь, яка щойно кружляла навколо неї.

Вона здригнулася. Це… не може бути. Він… теж? – пронеслось в неї в голові. Але Джер вже відступив на крок, ховаючи погляд.

— Наступного разу, якщо хочеш когось убити, попереджай.