7 глава

Останнє, що Беллі пам’ятала — це тіні. Вони тягнулися до неї, поглинали, стискали зсередини, мов вир, що затягує на дно. А потім — дотик. Чиїсь теплі руки на плечах. Справжнє, живе тепло. Воно пронизало її наскрізь, мов хвиля, і зчинило в тілі дивну бурю — занадто сильну, занадто людську. Її коліна підкосились, а свідомість зникла в темряві.

У темряві її свідомості вона відчула спокій і безпеку. Тіні зникли, а тепло, яке вона відчувала, здавалося, обгорнуло її з усіх боків, мов м'яка ковдра. Беллі не знала, скільки часу пройшло, але поступово відчуття повернулося до неї.

Вона прокинулась під м’яким ковдрою, ніби випливши з глибини. Спочатку — лише відчуття тиші. Тихе дзюркотіння води з якогось крана. Запах спирту, чогось солодкого і ще — сухих трав. Біла стеля. Світло було тьмяним, але різало очі. Вона кліпнула.

Медпункт.

Її тіло було важким, немов після лихоманки. Всі м’язи гуділи. Коли Беллі намагалася поворухнутись, на сусідньому стільці заворушилася фігура.

— Ти прокинулась, — тихо промовила Міс Мей. Її очі мали новий вираз — не лише стурбованість, а щось глибше. Пильність. — Як почуваєшся?

— Як після грози. Усередині, — прошепотіла Беллі.

Вона спробувала сісти, але руки тремтіли.

— Не поспішай, — Міс Мей допомогла їй піднятись. — Ти була без свідомості чотири дні.

— Чотири? — голос Беллі затремтів.

— Ти втратила свідомість, коли твоя енергія вийшла з-під контролю, – пояснила вона, м'яко стискаючи руку Беллі. – Але не хвилюйся, ти в безпеці. І ще, — викладачка обережно сіла на край ліжка, — директор хоче з тобою поговорити. Він уже знає.

Беллі опустила погляд. У горлі пересохло. «Знає що? Про силу? Про тіні?..»

Коли двері відчинилися, всередину увійшов чоловік із сивиною на скронях. Його обличчя було стриманим, але погляд — пронизливим, таким, що зчитував усе наскрізь.

— Беллі, — промовив директор рівним голосом, — я радий бачити, що ти прийшла до тями.

Він сів навпроти. Міс Мей вийшла, лишивши їх наодинці.

– Беллі, мені потрібно з'ясувати, що сталося в кабінеті того дня, – почав він. – Ти пам'ятаєш, як усе почалося? Що ти відчувала, коли втратила контроль?

Беллі кивнула, намагаючись пригадати всі деталі.

– Я пам'ятаю, що почала втрачати контроль, і світло почало миготіти. Потім усе стало розпливатися, і я відчула неймовірне тепло навколо себе. Після цього нічого не пам'ятаю.

– А чи були в тебе подібні ситуації раніше, коли ти втрачала контроль над своєю силою? – запитав він далі. – Можливо, ще до того, як ти приїхала до академії?

Беллі вирішила не згадувати про випадок в дитинстві. – Так, було кілька разів, але вони не були такими сильними. Тоді я просто відчувала, що щось не так, але це не призводило до таких наслідків.

Директор нахилився ближче, його погляд став ще серйознішим. – Чи бачила ти колись якісь силуети або щось незвичайне, що могло б бути пов'язане з твоєю силою? – спитав він, прошепотівши слова, ніби здогадуючись про щось.

Серце Беллі забилося швидше. Чи варто розповісти йому про тіні? Їй здавалося, що директор щось підозрює, але вона все ж побоялася казати правду.

– Ні, я... я ще не зовсім розумію, – зізналася вона, опустивши погляд. – Інколи я відчуваю, як енергія всередині мене росте, але я не знаю, як її контролювати.

Директор ще трохи посидів мовчки, потім легенько усміхнувся. – Це нормально для новачків, – сказав він заспокійливо. – Ми допоможемо тобі розібратися. Але важливо, щоб ти була чесною з нами, адже тільки так ми зможемо навчити тебе контролювати свої здібності.

Беллі кивнула, відчуваючи, що він правий. Після розмови директор і Міс Мей залишили її, щоб вона могла відпочити.

Коли вони пішли, Беллі озирнулася навколо і помітила букет незвичних квітів. Це були чорно-червоні лілії, які манили погляд, ніби гіпнотизували. Вони виглядали настільки незвично і красиво, що вона не могла відірвати від них очей. – Від кого ці квіти? – запитала вона у медсестри, яка зайшла перевірити її самопочуття.

Медсестра злегка усміхнулася і відповіла: – Мабуть від директора. Він завжди носить квіти хворим студентам.

Це було несподівано, але приємно.

Пізніше до Беллі зайшла Емма, і вони довго спілкувалися. Емма виглядала схвильованою, але радісною.

– Беллі, ти навіть не уявляєш, як ми всі злякалися тоді, – сказала вона. – Коли ти втратила свідомість, у всіх була паніка. Деякі навіть подумали, що сталося щось жахливе.

– Я й сама налякалася, – зізналася Беллі. – Все сталося так швидко.

Емма нахилилася ближче і пошепки додала: – Про тебе ходять слухи, знаєш? Дехто каже, що ти маєш неймовірну силу, яку ще ніхто не бачив. Інші думають, що ти просто хочеш привернути увагу. Навіть деякі викладачі почали звертати на тебе більше уваги.

У Беллі по спині пробіг холодок. Слухати такі новини було незвично, і її охопила тривога. Що якщо дізнаються про тіні та інші речі, які вона ще не розуміє?

– Це мене і лякає, – сказала вона тихо. – Я не знаю, що робити зі своєю силою, а тепер ці чутки...

Після того, як Емма пішла, Беллі знову поглянула на чорно-червоні лілії. Їхня краса була такою гіпнотичною, що вона не змогла стриматися і простягнула руку до них. Але раптом відчула чиюсь присутність.

Вона обернулася, але нікого не побачила. Кімната була порожня, лише легкий шум від вентиляції порушував тишу. Серце Беллі забилося швидше, і хвилювання почало підніматися всередині неї.

– Є тут хтось? – запитала вона, намагаючись не видавати своє хвилювання, але відповіді не отримала.

Зітхнувши, Беллі вирішила трохи поспати, сподіваючись, що відпочинок допоможе їй впоратися з усіма переживаннями. Лігши на ліжко, вона відчула, як втома огортає її, і незабаром поринула в сон.

Сни були яскравими і дивними. Їй снилися тіні, що танцювали навколо неї, і світло, яке намагалося їх відігнати. Вона бачила обличчя незнайомців, які дивилися на неї з очікуванням, ніби вона мала зробити щось важливе. Серед цих облич були і знайомі – директор, Міс Мей, Емма, мама з татом. Їхні погляди були сповнені турботи і надії. Беллі відчула, що всі від неї чогось чекають.