3 глава

Зранку я готувалася до подорожі. Серце билося швидко, мов рій метеликів у животі, але це був не звичайний страх — це було передчуття чогось невідомого, величезного і страшного одночасно.

Перш ніж вийти, я написала Сюзі — єдиній людині, якій могла довірити свою квартиру. Я написала, що мені терміново треба поїхати в Англію. Я вирішила не казати їй про силу і все інше, щоб вона не подумала, що я з'їхала з глузду.

Сюзі швидко відповіла, обіцяючи, що все буде добре і що вона подбає про все, поки мене не буде. Її слова трохи заспокоїли мене, хоча я все ще відчувала величезну невизначеність щодо майбутнього.

Сидячи в таксі, я дивилася у вікно, спостерігаючи, як знайоме місто повільно розчиняється вдалині, наче віддаляється разом із моїм минулим. В голові крутились питання — що мене чекає в Англії, в тій загадковій академії, про яку говорили батьки? Відчуття тривоги і надії перепліталися, наче темний і світлий тіні, що танцювали на краю свідомості.

Аеропорт зустрів мене шумом і метушнею — сотні голосів, кроків, стукіт коліс валіз. Я стояла в довгій черзі на реєстрацію, відчуваючи себе крихітною краплею у величезному океані чужих історій і турбот. На мить мої думки відволіклися, і я дозволила собі просто слухати шум натовпу, розчинитися в ньому, забути про вагу, що тиснула на плечі.

Посадковий талон в руках — це було як квиток у нове життя, хоч і з відтінком невідомості. Пройшовши контроль, я знайшла свій вихід на посадку і зайняла місце біля вікна. Літак, який стояв на злітній смузі, здавався величезним і водночас крихким — ніби і він теж відчував, що за цим рейсом тягнеться щось більше, ніж просто подорож.

Після майже 9 годин у повітрі, літак нарешті почав знижувати висоту, і я відчула, як тривога знову зростає. Протягом цього тривалого перельоту я намагалася знайти спокій, спостерігаючи за пейзажами, які змінювалися за вікном. Я періодично переглядала листа від батьків, щоб впевнитися, що не пропустила жодних деталей.

Коли літак приземлився в аеропорту в Англії, я відчула, як хвилювання і страх перемішуються з нетерпінням. Вибравшись з літака, я направилася до паспортного контролю, минаючи безліч людей, які так само поспішали в своїх справах. Я знала, що це тільки початок, і що переді мною чекає нова глава життя.

Прохолодний дощ і туман обволікали мене, немов закликали залишити все позаду. Я зібрала свої речі, перевірила інструкції з листа — Академія знаходилася в горах, і дорога туди обіцяла бути довгою і непростою.

Куратор, що зустрів нас у аеропорту, був справжнім протилежністю всьому, що я відчувала — молодий, усміхнений хлопець близько 25 років, у яскравій футболці і джинсах. Його легкість і гумор наповнювали повітря, як свіже повітря після бурі.

— Вітаю вас у нашій маленькій пригоді, — промовив він з легкою усмішкою, коли ми всі зібралися біля автобусу. — Я — Джейсон, ваш куратор. Обіцяю, ця подорож буде не просто пізнавальною — вона змінить вас назавжди!

Його оптимізм був дуже заразливим, і навіть у такі хвилини невизначеності і тривоги, я відчула певний спокій. Джейсон продовжував вести нас до автобусу, намагаючись розсмішити і розслабити кожного.

Коли всі сіли в автобус, він зайняв місце біля водія, і автобус рушив, залишаючи за собою шум аеропорту. Я дивилася у вікно і відчувала, як страх і невизначеність поступово відступають перед новим початком.

Після двох годин подорожі автобус нарешті під'їхав до Академії. Вона розташовувалася на вершині гори і виглядала величезною та загадковою. Будівля була в готичному стилі, з високими баштами, великими вікнами з кольоровими склом і декоративними елементами, що надавали їй урочистого вигляду. Її сіро–блакитні стіни контрастували з зеленим лісом, що оточував її, і виглядали ще більш вражаюче на фоні сутінків.

З гори відкривався мальовничий вид на річку, яка звивалася внизу, відбиваючи останні промені сонця. Вода була спокійною і сріблястою, що додавало особливої краси цьому містичному місцю.

Куратор, Джейсон, привітав нас біля входу, де вже чекали представники академії. Вони були одягнені в формений одяг з гербом академії, який виглядав ще більш вражаюче на фоні темного неба.

– Ось і ми! – вигукнув Джейсон, розгортаючи руки в жесті, що запрошував нас увійти. – Ласкаво просимо до Академії!

Ми переступили поріг, і холодна кам’яна підлога відразу передала відчуття чогось давнього й таємничого. Стіни, вкриті старовинними гобеленами, ніби шепотіли забуті історії.

Нас швидко розподілили по кімнатах — кожна на двох, щоб легше було пристосуватися та знайти союзників у цьому незнайомому просторі. Куратори попередили, що новачків ще багато приїде найближчими днями, тож знайомство з Академією тільки починається.

Джейсон провів нас коридорами, показуючи найважливіші місця. Столова вразила мене одразу — величезна зала з високими стелями, масивними дерев’яними столами і лавами, що нагадували середньовічний замок. Промені м’якого світла проникали через великі вікна, створюючи атмосферу затишку посеред цієї величі.

Також нам показали загальні туалети — сучасні, чисті, але з елементами класичного стилю академії, які на диво гармоніювали з сучасністю. Тут було все, що потрібно для комфорту, хоча відчуття, що я не просто в школі, а в іншому світі, не покидало мене.

Коли екскурсія закінчилася, мене провели до кімнати. Вона була світла і затишна, з великим вікном, що відкривало вид на густий ліс за вікном. В повітрі відчувався запах соснової хвої і прохолоди вечора. Ліжка були зручні, меблі сучасні, але на столі стояла табличка з ім’ям мого майбутнього сусіда — і це ім’я викликало у мене змішану реакцію: цікавість, тривогу і… легку неприязнь.

Я сіла на краєчок ліжка, вдихнула глибоко і зрозуміла: це не просто новий дім. Це — початок випробування, яке змінить усе.

Перед сном я вирішила швидко перекусити в столовій. Я взяла собі стакан соку і йдучи до столу я раптом натрапила на когось високого, і сік розлився на нього.