2 глава

— Мамо, я не знаю, що сталося, але я щойно повернулася додому, і там було щось дивне... тіні... вони були скрізь — сказала я, намагаючись стримати сльози.

Мама вдихнула глибоко, голос її став тихим, але рішучим:
— Слухай мене дуже уважно, — мама говорила тихо, але її голос був холодним, як лід. — Не повертайся туди. Не сьогодні. Тато вже їде за тобою. Він буде швидше, ніж ти думаєш.

Я відчула полегшення від її слів, хоча страх не покидав мене. Мама була спокійна і впевнена, а це давало мені надію. Я подякувала їй і вимкнула телефон.

В парку я сіла на холодну лавку і намагалася втримати дихання. Звуки міста — сміх, кроки, шелест листя — були наче через товсту пелену, далекі й чужі. Я почувалася зламаною, розірваною між страхом і нерозумінням. Що це було? Чому тіні в моїй квартирі ожили? І найгірше — чому я відчувала, що вони досі там?

Як тільки я почала відчувати, що страх трохи відступає, я помітила, що за кілька хвилин до мене під’їхав автомобіль. Це був тато.

Він вийшов з машини і, побачивши мене, підійшов швидким кроком.

– Беллі, все добре? – запитав він, одразу помітивши мій переляканий вигляд.

Його голос — звичний, глибокий, на мить повернув мені реальність.

— Я… не знаю, — прошепотіла я. — У квартирі щось було… вони дивились на мене. Тіні. Вони н повинні були рухатись, але вони рухались.

Тато не став ставити питань. Просто підійшов і обійняв мене міцно, як у дитинстві, коли я боялася грози. Ці обійми пахли його парфумами і безпекою.

— Поїхали звідси, — сказав він нарешті. — Тут більше не безпечно.

Ми сіли в машину. Я вдивлялася у вікно, намагаючись не озиратись назад. Неначе тіні могли слідувати за мною… хоча глибоко в душі я знала — вони вже це роблять.

Ми з татом мовчали всю дорогу. Машина ніби ковзала порожніми вулицями, а я мовчки стискала ремінь безпеки, намагаючись втримати себе в реальності. У мене було відчуття, ніби я більше не належала цьому світу — або ж він більше не належав мені.

Коли ми приїхали додому, тато провів мене до кімнати. Вона здалась мені чужою, ніби меблі тут були розставлені для когось іншого.

— Мама зараз підійде, — сказав він і вийшов, залишивши мене в тиші.

Я сіла на край ліжка, притискаючи до себе подушку. Порожнеча навколо поглинала звуки, навіть тікання годинника здавалося приглушеним.

Двері відчинились.

Мама зайшла повільно, її обличчя було серйозним, і щось у її погляді... змусило мене насторожитися. Вона сіла поруч, але не торкнулась мене.

— Те, що ти побачила сьогодні… — вона почала, але зупинилася. Її голос тремтів. — Це не вигадка, не марево. Це реальність. Але інша реальність. Та, яку ми довго намагались від тебе сховати.

— Ти говориш так, ніби це... було очікувано, — я глянула на неї. — Ви знали?

Мама опустила погляд, ковтаючи слова.

— Ми боялись, що це ніколи не повернеться. Але… тіні, вони реагують на тебе. Вони не просто… там. Вони чують тебе, відчувають. Це — прояв твого дару.

– Мій дар? – перепитала я, збентежена. – Але я не розумію, про що ти говориш.

Мама зітхнула і продовжила:

– Ми думали, що ти не успадкувала дар, тому нам не було доцільно говорити про це. У твоєму дитинстві були невеликі прояви здібностей, але ми вирішили, що краще заглушити їх, щоб ти могла жити нормальним життям. Ми не хотіли, щоб ти відчувала себе інакшою.

– Інакшою? – викрикнула я, не стримуючи емоцій. – Що за маячню ти говориш? Який ще дар? Ви в своєму глузді?

Мама виглядала розгубленою і болісно задумалася, перш ніж відповісти.

– Ми робили це не з ненависті або небажанням прийняти тебе. Ми хотіли лише захистити тебе від того, що може бути небезпечним. В світі є багато речей, які можуть зашкодити людям з особливими здібностями, і ми не хотіли, щоб ти була в небезпеці.

— А тепер я маю що? — я прошепотіла. — Жити в темряві, не розуміючи, що відбувається зі мною? Я не можу довіряти навіть власним батькам... Чому ви не розповіли мені про це раніше? – запитала я, відчуваючи злість і розчарування. – Чому не дали мені шанс самій зрозуміти і впоратися з цим?

– Ми боялися, що це може бути надто важко для тебе, – сказала мама тихо. – Ми думали, що краще захистити тебе від знання, яке могло змінити твоє життя назавжди. Але зараз, коли твої здібності почали проявлятися знову, ти маєш право знати правду.

– Важко? А зараз мені не важко? Не важко усвідомлювати, що мені все життя брехали, і я жила не своїм життям? Ти вважаєш так для мене краще? – закричала я, відчуваючи, як гнів і розчарування переповнюють мене. – Ти не знаєш мене!

Мама відвернулася, її губи стиснулися, і в очах з’явилися сльози.

— Ми думали, що це захистить тебе. Але тепер… я боюся, що ми помилилися.

З цими словами я вийшла з кімнати, гучно хлопнувши дверима. Я почувалася розгубленою і ображеною, і мені було важко прийняти все, що тільки що дізналася. Я спустилася на сходи і вийшла на вулицю, сподіваючись, що холодне повітря допоможе мені розібратися в своїх емоціях.

Вулиця була порожньою і тихою, і я почала йти без певного напрямку, намагаючись впоратися з хаосом у своїй голові. Мені потрібно було знайти місце, де я могла б заспокоїтися і подумати про те, що мені робити далі. Я сама не знала, як я сюди прийшла. Мої кроки, здавалося, були безсвідомими, ніби керованими якоюсь невидимою силою. Я просто йшла вперед, без певної мети, поки не опинилася тут – в улюбленій печері з дитинства, місці, яке я не відвідувала багато років.

Печера була такою ж, як і раніше: невелика, затишна, із стінами, покритими мохом і лишайниками. Струмок, що тік поруч, тихо дзюрчав, ніби вітаючи мене своїм заспокійливим шепотом. Здається, я прийшла сюди за інтуїцією, шукаючи місце, де могла б знайти спокій і відокремитися від всього, що відбувалося у моєму житті.

Як тільки я переступила поріг печери, відчуття спокою і безпеки огорнуло мене, наче ці стіни пам'ятають мене і приймають назад. Я сіла на один з старих пеньків, а м'який пісок під ногами здавався знайомим і заспокійливим. Вода струмка, що невпинно текла поруч, створювала музичний фон, який допомагав мені розслабитися.