1 глава

Мене звати Беллі. І ні, це не щаслива історія з серії «він подивився на мене — і все стало добре». Насправді, все стало зле. А потім — ще гірше.

Я колись вірила, що любов — це коли тебе тримають за руку, коли тобі пишуть «добраніч» навіть у злі дні, коли хочуть бути поруч, незважаючи ні на що. Я вірила… поки Нік не перетворив любов на щось інше — на контроль, на залежність, на мовчання. Він забирав мої рішення, мої звички, моїх друзів. Він навіть забрав у мене Сюзанну — людину, яка знала мене краще за всіх.

І я дозволила. Я дозволила собі зникати, день за днем, з посмішкою на обличчі, бо так було зручніше. Бо так було «без сварок». Бо так він мене «любив».

Коли він зрадив — я не була здивована. Лише порожнеча. Здавалося, що я бачила цю зраду задовго до неї. Просто заплющила очі.

Найстрашніше навіть не це. Найстрашніше — усвідомити, що в тебе більше нікого немає. Ти сама. Повністю. Навіть із собою посварена.

Я сиділа в кімнаті. Темній і безмовній. Навіть муркіт моєї киці не приносив спокою. Тиша навколо стискала грудну клітку, а всередині мене вирувала буря. Порожнеча була такою глибокою, що я відчувала, ніби тону в ній. Сльози давно висохли, і відчуттів не лишилося — лише нескінченна втома.

Я вирішила пів годинки перепочити і випити чаю. Але як тільки я сіла на диван в кімнаті стало холодніше. Я піднялася, щоб перевірити, що відбувається, і побачила, як лампи починають мимовільно миготіти.

Потім я помітила, що тіні на стінах стали чіткішими, наче ожили. Спочатку це були просто темні плями, але вони швидко стали приймати форму людей. Вони були невиразними, розмитими, але я чітко бачила, як їхні фігури рухаються, ніби говорять між собою.

Я прислухалася, сподіваючись почути, що вони говорять, але їхні слова були нечіткими і схожими на шум, що наганяє тривогу. Я чула тільки невиразні звуки і фрагменти фраз, що перекривали один одного, наче шепіт вітру. Це створювало атмосферу, в якій я не могла зрозуміти жодного слова, але відчувала їхню загрозу і тривогу.

Моя кров застигла в жилах, коли одна з тіней наблизилась до мене. Я відчула, як її холод пронизав мою шкіру, і вона наче простягала руку в мою сторону. Я не могла зрозуміти, чи це було запрошення, чи загроза, але в будь-якому випадку я відчула, що це небезпечно.

Моє серце забилося частіше, і я зрозуміла, що не можу залишатися тут більше. Паніка захопила мене, і я швидко побігла до дверей. Я намагалася знайти ключі, які раптом здавалися мені непомітними, і в той час, коли я, нарешті, вийшла на сходову клітку, я озирнулася і побачила, як тіні знову починають рухатися, намагаючись слідувати за мною.

Я бігла вниз по сходах, абсолютно не звертаючи уваги на те, куди йду. Мене охопив страх, і я не могла нічого зрозуміти або пояснити. Моя дихання стало важким і нерегулярним, але я продовжувала бігти, сподіваючись, що знайду безпечне місце, де зможу перевести дух і зрозуміти, що ж це було.

Коли я нарешті вибігла на вулицю, я озирнулася назад і побачила, що квартира знову виглядала звичною, ніби нічого й не сталося. Мій страх не зменшився, і я вирішила, що не можу залишатися тут.

Я одразу дістала телефон, щоб зателефонувати мамі, але на моє здивування, її дзвінок вже був у процесі. Я натиснула «прийняти», і в слухавці пролунала стривожена мати:
— Беллі, де ти? Щось мені здається, що щось не так...
Її голос був наповнений хвилюванням і тривогою, і я відчула, як серце стискається.