Глава 3.5 – Ніч перед посвятою

Ніч опустилася на табір несподівано холодною. Зірки спалахували різкими блисками крізь тонкі хмари, що повільно тягнулися небом. Вогнища пригасали, і повітря наповнилося важким передчуттям. Підлітки розбрелися по своїх оселях, кожен у задумі, кожен зі своїми страхами та надіями щодо посвяти, яка чекала на них наступного дня.

Ерік лежав на дерев’яному ложі в затишній, хоча й аскетичній кімнаті. У кутку тріпотіла лампа, відкидаючи тіні, що повільно пересувалися стінами, мов духи майбутнього. Йому не спалося. Серце билося якось по-іншому – швидше, глибше. Наче щось кликало.

Він саме збирався підвестися, коли до дверей хтось тихо постукав. Не встиг він відповісти, як у прочинені двері прослизнула знайома постать – кухар на ім’я Бракс. Зазвичай балакучий і жартівливий, цієї ночі він був надзвичайно серйозним.

— Ерік, — його голос був хрипким, наче зсередини виснаженим, — вибач, що турбую, але... в яру, за півмилі звідси, я знайшов хлопця. Пораненого. Я приніс йому воду, але не зміг його витягти. І... здається, він тебе кликав.

Ерік уже стояв на ногах. Він не став ставити питань — тіло саме рушило вперед, ніби все в ньому чекало саме на цей момент. Коли вони вийшли за межі поселення, вітер здався пронизливішим, а ніч — густішою, ніж будь-коли.

— Як він туди потрапив? — прошепотів Ерік, коли вони йшли вузькою стежкою, що вела до глибокого яру між кам’яними виступами.

— Не знаю, — відповів Бракс. — Але коли я нахилився до нього, він прошепотів твоє ім’я. І… щось ще. Я не зрозумів.

У темряві яр здавався проваллям у саму реальність. Коли Ерік спустився вниз, серце його гупало в грудях, немов попереджало: щось зміниться. Назавжди.

Темрява в яру була не такою, як надворі. Тут вона здавалася щільною, мов повсть, гнітючою, як дим після пожежі. Вітер не торкався цих низин. Навіть звуки лісу вище стихли, наче сама земля затамувала подих.

Ерік ступав обережно, відчуваючи в повітрі щось невидиме — майже магнітне. Ліхтарик Бракса слабо освітив похилу землю, вибоїни, уламки коріння. А тоді, серед уламків і мокрої трави, він побачив — юнак, років п’ятнадцяти, з блідим обличчям і закривавленими руками лежав навзнак, одна нога неприродно вивернута. Його сорочка була роздерта, а подих — поверхневим.

— Ерік… — прошепотів хлопець, ледь підводячи голову. Очі — розумні, повні болю, і водночас спокійні — зустрілися з його. — Ти… ти все одно прийшов.

— Я тут. Зараз усе буде гаразд, — Ерік кинувся до нього на коліна, знімаючи свою куртку, щоб підкласти під голову пораненого. — Хто ти? Що сталося?

Хлопець на мить примружив очі. Зі щілини в землі, що відкрилася поруч, немов вирвана лапою звіра, виднілося щось блискуче — камінь, чорний, із жовтими прожилками. Він пульсував ледь помітним світлом. Ерік зупинив погляд. Кров з руки пораненого стікала просто на той камінь.

— Візьми його… — прошепотів юнак. — Це… твоя частина… вона тебе чекає.

Ерік, не розуміючи, що саме робить, простягнув руку і торкнувся артефакту.

Світ здригнувся.

Ні, не зовні — всередині. Камінь видався теплим, хоча лежав на холодній землі. Його пульсація проникала в долоню, по нервових закінченнях — у мозок, серце, живіт. Ерік відчув, як його свідомість розширилася, вивільнилася з обмежень плоті. Перед очима пронеслися обличчя — не знайомі, але близькі, наче з давніх снів. Шепоти. Крики. Вогонь. Сніг. Руки, що рвали небо. І він — хлопець у яру — в усіх цих образах був присутній.

В одну мить Ерік побачив його не як пораненого, а як воїна в білому, з золотим знаком на плечі. А тоді — лише слабке, тремтливе тіло перед ним.

— Хто ти?.. — прошепотів Ерік, але відповіді не почув.

Він різко отямився. Камінь лежав у його руці. Хлопець уже був непритомним, але ще дихав. Ерік приклав пальці до шиї — пульс слабкий, але стабільний.

— Бракс! — вигукнув він. — Мені потрібна допомога!

Кухар вже спускався донизу, а Ерік, поклавши камінь у внутрішню кишеню, взяв на руки пораненого. Вага його здавалася дивно легкою, ніби сам яр віддавав хлопця назад світові. В цю мить у голові Еріка пролунав голос — не зовнішній, а внутрішній, глибокий, як шум прибою:

"Той, хто несе біль — не слабкий. Справжня сила починається там, де серце не замикається."

Ерік навіть не здивувався. Його вже нічого не могло здивувати тієї ночі.

Коли Ерік, мокрий і забруднений, з пораненим юнаком на руках піднявся з яру, його чекала напівтемна галявина і декілька постатей з ліхтарями. Софія стояла попереду, руки схрещені, погляд пильний, як завжди. Марія — позаду, тримала на плечі ковдру. Максиміліан вже біг назустріч, вказуючи куди покласти хлопця.

— Що трапилося? — запитала Лія, підходячи з боку. — Це… він був у яру?

Ерік кивнув. Його голос ще не повернувся повністю, але він встиг промовити:

— Живий. Треба… врятувати.

— Я займусь ним, — буркнув Максиміліан і вже розгортав свої інструменти. — Шанси малі, але ти вчасно.

Ці слова били по свідомості. Не як похвала — як виклик. Ерік згадав, як хлопець вимовив: «Це твоя частина». Камінь, що зараз лежав у нього під одягом, був теплим — і пульсував, ніби серце. Та він мовчав. Ще не час.

Уже пізніше, коли юнака перенесли у медичний намет, і все навколо заспокоїлося, Ерік сидів під деревом, обпершися спиною об стовбур. Лія підійшла тихо.

— Ти блідий, як сніг на гірському перевалі, — сказала вона, сідаючи поруч. — Ти... бачив щось?

— Так, — відповів він, не дивлячись на неї. — Але ще не розумію, що саме.

Він заплющив очі, і…маленький Ерік стояв у саду за хатою, притискаючи до себе пораненого кота. Він знайшов його під огорожею — лапка перебита, шерсть скуйовджена. Мати кричала з вікна, щоб не приносив «брудних тварюк» додому. Але він не слухав.

Він розкрив стару коробку з бинтами, яку батько залишив після бурі, і намагався акуратно перев’язати лапу. Котик сичав, дряпався, але не втікав. А коли пов'язка вже лежала на рані, притих і став лизати Еріка по руці.