Глава 3.4 – Підготовка

Наступного ранку усе було інакше.

Ще до сходу сонця по всьому поселенню пролунали три короткі удари в старий мідний гонг. Це було незвично — такий звук ніколи не лунав просто так. Підлітки, напівсонні, вибігали з хатин. Дим над ранковим вогнищем ще не піднімався, птахи не встигли заспівати. Але в повітрі щось змінилося — відчуття, ніби ліс затамував подих.

На центральному майданчику вже стояла Софія в повному бойовому спорядженні. Її постава була суворою, руки схрещені на грудях.

— Сьогодні ви починаєте підготовку до посвяти, — промовила вона. — Більше не буде звичних занять. З цього моменту ви — не учні, а кандидати. І від того, що буде далі, залежить не лише ваше майбутнє. А й майбутнє світу.

До неї приєдналися Марія, Максиміліан і Острін. Вони стали поруч — четвірка наставників, кожен із власною силою, досвідом і таємницями.

Марія ступила вперед. Її голос був спокійним, але глибоким:

— Посвята — це не просто ритуал. Це спроба доторкнутися до джерела сили, яке старі ордени вважали забутим. Вам доведеться пройти через власний страх, сумніви і межі. Але найголовніше — залишитись собою. Якщо зможете.

Максиміліан промовив коротко:

— Готуйтесь. Ваші тіла мають бути міцними, розум — ясним, серце — чистим.

А Острін додав:

— Ваша душа має бути готова. Бо ті, хто шукає істину, ризикують згоріти від її світла.

Після цього всім видали новий одяг — простий, із грубого полотна, але з вишитими символами, які мали особливе значення. Лія помітила на рукаві Айріс знак схожий на сплетіння вітру й полум’я. У неї самої — коло з двома точками в центрі, схожими на очі. Ерік мав візерунок схожий на квітку з шипами, а Еліас — кубик з розсипаними гранями.

— Це не просто символи, — сказала Марія. — Вони з’явилися після медитації. Ви самі виткали їх у собі. І ми лише перенесли їх у матерію.

Софія дала команду:

— У вас є три дні. Три дні, щоб зібрати себе воєдино. Щоб навчитися слухати не вчителів — а себе. Ті, хто не готовий, можуть відмовитись зараз.

Ніхто не рушив з місця.

— Добре, — мовила вона. — Справжній шлях починається сьогодні вночі. До того — мовчання. Кожен із вас має пройти цей день у тиші. Без слів. Лише з думками.

Почалась підготовка.

Над поселенням повисла незвична тиша. Зазвичай цей час наповнювався гуркотом дерев’яних відер, тріском дров, кроками, гомоном. Але цього ранку — жодного слова. Лише шелест трави під ногами, потріскування вогнища та інколи — протяжне каркання ворона з верхівки вежі.

Юнаки і дівчата встали одночасно, ніби за велінням. Без зайвих рухів, вони розійшлися: хтось пішов мити обличчя до струмка, хтось розпалював вогонь на кухонному майданчику. Усе — без слів. Лише погляди, кивки, мімікою — як мандрівники в незнаному краї, які втратили мову.

Лія сиділа на пласкому камені біля ставка, тримаючи в руках суху гілку, яку машинально розщеплювала пальцями. Її очі раз по раз поверталися до Айріс, яка обережно розкладала квіти і трави в символічному порядку. Їхні погляди зустрілися — і хоч обидві нічого не сказали, цього вистачило. Мить тиші між ними була теплішою за багато годин розмов.

Ерік тренував удари мечем у тіні великого дерева. Поряд стояв Тарен, який у своїй звичній манері намагався бити щитом по дереву. Іноді він занадто голосно зітхав або пирхав, отримуючи від Еріка багатозначні погляди. Той одного разу навіть хитнув головою вбік, мовляв: “ти не розумієш значення слова 'мовчання’?”. Але Тарен у відповідь лише усміхнувся винувато і знизав плечима, ніби казав: “ну а що я можу, така натура”.

Еліас сидів під навісом і дивився в небо. Він щось писав у маленькому зошиті, що тримав на колінах. Його очі були повні думок, але коли Марія пройшла повз нього, він поспішно сховав зошит у сорочку і закинув руки за голову, ніби нічого не сталося. Вона лише підняла брову, але промовчала.

Максиміліан організував невеличкий медичний куточок, де кожен міг перев’язати дрібні порізи, змастити подряпини. Він не говорив ані слова, лише торкався плеча тих, хто заходив, або вказував жестами, як діяти.

Острін усю половину дня провів у центрі кола, яке підлітки напередодні виклали з каміння. Він не рухався. Його очі були заплющені, руки лежали на колінах, а подих — рівний. Він здавався статуєю. Декілька юнаків, проходячи повз, намагалися наслідувати його — зосереджено сідали, зачиняли очі… Але вже за кілька хвилин здогадувалися, що це значно важче, ніж здається.

І хоч жоден звук не проривав мовчанку, день був наповнений.
Кожен подумки проговорював сотні слів.
Згадував, чого прагне.
Сумнівався.
Мріяв.

Коли вечір опустився на поселення, вони зібралися навколо вогнища, мовчазним колом. Софія підійшла останньою. Вона довго дивилася на кожного з них, а тоді лиш кивнула.

Це мовчання вже було єдністю.

Швидко прийшла ніч і світ затих. Не лише люди — ніби сама земля затамувала подих. У темному небі світили лише три зірки, що формували древній символ — трикутник випробувань, як казала Марія.

Кожен ліг у своєму куточку — дехто на підлозі, дехто на сіннику, під грубими ковдрами. Та сон не був спокійним. Цієї ночі сни були не просто снами. Це були двері.

 Ерік ішов холодною долиною. Вітер бив у лице, але ззаду горіла пожежа. Коли він обернувся — побачив себе в білому одязі, що стікав кров’ю, а над ним стояв Крейон, з кинджалом у руці. Але раптом з неба впала фігура у вогняному плащі — Ліанель, — і розрубала землю між ними.
Голос прозвучав у голові: «Ти ще не вибрав сторону. Але вже ступив на стежку».

Лія стояла серед поля маків. Здавалося, що це її дитинство — голос матері лунав десь неподалік. Та раптом квіти почали чорніти, перетворюючись на попіл. Із попелу виринала постать у білому — це була вона сама, доросліша, з очима, повними полум’я.
«Ти боїшся втратити себе. Але лише втративши, зможеш знайти» — прошепотіла постать.