Глава 3.3 – Знов навчання, посвята і випробування

Такі дні минали один за одним. Щоденні тренування виснажували юнаків і юнок до межі — м’язи боліли, пальці були в подряпинах, а ночами снилися не сни, а уривки лекцій Остріна чи запах паленої трави на долонях. Але з часом тіло починало звикати, думка ставала гострішою, а рухи впевненішими.

Кожен день був як наступна сходинка. Вони більше не були просто підлітками з різних частин Атлантісу — вони ставали командою.

Одного вечора, коли сонце вже ховалося за темні схили гір, а повітря наповнилося терпким запахом димків від кухні, Ерік і Тарен поверталися з майстерні, де точили леза. Біля спільного вогнища вже зібралися Айріс, Лія та Еліас.

— Чули новину? — нахилилася Айріс ближче. — Кажуть, наставники готують нове випробування. І посвяту.

— Посвяту в що? — насторожився Тарен, вмощуючись поруч і витираючи руки об грубу тканину штанів. — Ми що, тепер секта?

— Якщо нас змусять пити кров змії, я відмовлюсь, — заявив Еліас і закусив сухар. — Мені ще обличчя від горіха не відмилося.

— Ні, це буде щось символічне, — припустила Лія. — Наприклад, пройти крізь полум’я або стрибнути з водоспаду.

— А якщо нам доведеться мовчати добу? — пожартував Ерік. — Давайте зразу домовимось: Еліас програє першим.

— Я?! Та я міг би мовчати весь тиждень! — обурився той. — Просто світ втратив би багато мудрості.

— Я думаю, — задумливо сказала Айріс, — що це буде щось пов’язане з вибором. Нас перевірять: хто ми є насправді.

— Ага. Можливо, нам поставлять перед собою тарілку каші й шмат м’яса. І хто вибере кашу — той мудрий, а хто м’ясо — той... голодний. — Тарен хмикнув і дістав шмат сушеного м’яса зі своєї кишені.

— Ви смієтеся, але посвята — це серйозно, — сказала Лія, стишивши голос. — Це може змінити все.

— Ну, якщо після посвяти мені дадуть хоч день без тренувань, я сам себе посвячу, — зітхнув Ерік.

— А якщо нам дадуть власні плащі? — запитав Еліас з блиском в очах. — Я б хотів чорний. І з каптуром.

— І вишитими літерами: “Обраний за жеребкуванням Міори”, — додала Айріс, і вони вибухнули сміхом.

Це була одна з тих рідкісних хвилин, коли страх і втому розчиняло тепло вогнища, а між ними — щира близькість.

Попри сміх, щось у словах Айріс залишило слід. Після вечері, коли вогонь почав згасати, і кожен розійшовся до свого помешкання, тиша поселення стала глибшою, наче й вона щось підозрювала. У кожному домику в ту ніч тривало своє обговорення — вже без жартів.

У домі Еріка і Тарена панувала напівтемрява — лише відлуння кузні ще теплило повітря.
— Як думаєш, це серйозно? — запитав Тарен, повільно перевертаючись на бік.
— Думаю, так, — відповів Ерік. — Усі ці тренування… Вони не просто так. Це підготовка.
— Мені не страшно. Хай буде ще одне випробування. Я тільки прошу, щоб там не треба було бігати.
— Ти кращий, коли б’єш, ніж коли тікаєш, — посміхнувся Ерік. — Але, знаєш, я боюсь не болю. Я боюсь, що зроблю неправильний вибір.

У будинку Айріс і Лії було чисто, пахло сушеними квітами. Айріс акуратно складала трави на поличці.
— Ти думаєш, це справжня посвята? — тихо запитала Лія.
— Так. Такого не роблять просто так. Після неї щось зміниться. Можливо, ми більше не будемо тими, ким були.
— Ти вже не та, ким була, — сказала Лія, поглядаючи на неї. — Ти залишила храм. Це було сміливо.
— Сміливість — це не тоді, коли не боїшся. Це коли боїшся, але все одно робиш. Як і ти. Як і Ерік. Як ми всі.

У кімнаті Еліаса було затишно, хоча трохи хаотично — як і він сам. Він сидів на ліжку й дивився у вікно, ніби там міг побачити відповідь. Поруч — згортки з травами, один із них і досі лишив жовтаві плями на пальцях.
— Якщо посвята — це крок до змін… я готовий, — прошепотів він сам до себе. — Бо жити далі так, як було раніше — страшніше за будь-яке випробування.

Тієї ночі ніхто не спав легко. У кожному з них зріла думка: щось наближається. І навіть якщо це буде боляче, страшно або незрозуміло — вони не відступлять.

Наступного ранку, щойно перші промені сонця торкнулися дахів поселення, юнаки й дівчата зібралися в тінькуватому павільйоні під відкритим небом. Там їх вже чекала Марія — спокійна, але в її поставі відчувалося напруження, як у струні, натягнутій до краю.

— Сідайте, — промовила вона тихо, проте її голос миттєво привернув увагу. — Настав час вам дізнатися правду.

У павільйоні настала тиша, навіть вітер, здавалося, завмер.

— Посвята і випробування, — продовжила Марія, — це не просто церемонія. Це шлях. Давній, як самі боги. Ще у ті часи, коли боги ходили поряд з людьми — їх було так багато, що, кажуть, з неба сипалися імена, наче сніг у завірюху. Усі вони були різними: дехто палав, дехто — шепотів, дехто — спав у землі століттями. Але були й ті, хто не просто дарував силу чи страх. Вони говорили про одне — здібності.

Марія зробила паузу, дала їм час переварити її слова.

— Вони казали, що кожна людина має у собі насіння сили. Але лише деякі можуть пробудити його. І ще менше — навчитися ним керувати. Так виникла теорія рангів здібностей. Хтось міг відчувати чужі думки, хтось — наказувати вогню, хтось — бачити майбутнє. Але все це потребувало одного — проходження випробування.

— Саме тоді було створено перший орден, — продовжила вона, — з людей, які намагалися зрозуміти цю систему. Вони спостерігали, вивчали, записували. Їхнє знання ми зберігаємо і досі. І ви — ті, хто стане наступною сторінкою цієї історії.

У повітрі повисла напруга. Айріс злегка стиснула пальці. Еліас ковтнув слину, а Тарен навіть не ворухнувся — тільки ледь нахилив голову вперед. Лія дивилася прямо на Марію, а Ерік відчував, як у грудях щось піднімається — тривога, цікавість, надія.

— Посвята — це не про біль чи страх, — тихо додала Марія. — Це про пробудження того, що вже давно дрімає в кожному з вас.