Глава 2.5 – Зустріч з богом

Острін сидів у своїй келії, перебираючи в пальцях старий дерев'яний оберіг – єдину річ, яка залишилася йому від діда. Його думки були важкими, мов кам'яні стіни храму, що оточували його все життя. Він знав, що змінив життя двох підлітків, і це рішення несло за собою наслідки, які він ще не міг передбачити. Проте всередині нього горів вогонь надії.

Тієї ночі сон не приходив. Повітря в келії стало густішим, і темрява, що завжди відступала від світла масляної лампи, несподівано почала розповзатися, охоплюючи всі кути. Острін підвів голову – щось було не так. В повітрі витав ледь вловимий шепіт, схожий на подих вітру в вузьких коридорах храму. Серце в його грудях прискорилося, і холодний піт покрив спину.

– Не бійся, Остріне, – голос був ніжним, але його відлуння розходилося в темряві, мов леза кинджалів.

Перед ним постала висока постать, закутана в темний плащ, що ніби складався з самої тіні. Глибокі очі світилися примарним світлом, а голос огортав свідомість, мов павутина.

– Хто ти? – Острін підвівся, але ноги здавалися ватяними.

– Ти знаєш, – відповіла фігура. – Я – Ельмір, Бог Тіней і Таємниць.

Острін відчув, як його охоплює страх. Боги рідко спілкувалися безпосередньо зі смертними, а якщо й робили це – значить, мали на те вагому причину. Його спина напряглася, але він змусив себе зберегти спокійний вигляд.

– Чого ти хочеш від мене? – голос його звучав впевнено, хоча всередині все тремтіло.

Ельмір зробив крок вперед, і темрява ніби ожила, закрутившись навколо нього.

– Я хочу допомогти тобі, Остріне. Ти вже зробив крок на шлях, з якого не зійдеш. Ти прагнеш змінити світ – і я також.

Жрець відчув, як всередині нього прокидається гнів.

– Ти – бог! У тебе є сила змінити все одним рухом! Чому ти просто не зробиш цього?

Легкий сміх пролунав у темряві.

– Боги не всесильні, смертний. Ми зв’язані давніми законами, так само, як і ви. Але є способи… є шляхи, які можна віднайти. Саме тому ти мені цікавий.

Острін вдивлявся в тінь, намагаючись зрозуміти, чи це пастка. Але щось у голосі бога змушувало вірити йому.

– Я не один, – тихо продовжив Ельмір. – Є й інші, хто сумнівається, хто не згоден, хто бачить несправедливість цього світу. Але ще не час відкривати всі карти.

Острін зціпив кулаки.

– То що ти пропонуєш?

Ельмір нахилився ближче, і його голос перетворився на шепіт, що просочувався просто в душу.

– Продовжуй робити те, що вже почав. Ламай ланцюги долі, змушуй людей боротися. Але пам’ятай, Остріне: на моєму шляху стоять не лише давні закони, а й старші боги – Крейон, бог війни, та Ліанель, богиня вогню і руйнування. Їхня воля – це воля сили, а не тіні. І вони не допустять змін без боротьби.

Темрява почала розсіюватися так само несподівано, як і з’явилася. За кілька миттєвостей кімната знову стала такою, як була. Лише масляна лампа здригалася від легкого протягу.

Острін стояв у центрі келії, його серце калатало. Він відчував страх… але водночас – і надію.

Острін продовжував виконувати свою роботу, так само як і раніше. Він відвідував Великі Ринки Долі, приймав юнаків і дівчат, проголошував їхні призначення, бачив страх, надію і відчай в їхніх очах. І щоразу в його свідомості звучав голос Ельміра. Чи це був лише сон? Чи дійсно бог Тіней і Таємниць прийшов до нього, обравши його серед тисяч інших жерців? Він не знав відповіді, але не міг забути тієї ночі.

Він став більш уважним. Його погляд ковзав по обличчях молодих людей, що приходили за своїм вибором, намагаючись знайти в них щось незвичне – бунтарський вогонь у погляді, прихований гнів чи сумнів. Він прислухався до розмов між жерцями, ловив уривки фраз, натяки, які могли б свідчити про незгоду. Він не знав, кого шукає, але вірив, що такі люди є. Ельмір натякнув, що він не один.

Та час минав, а відповіді не було. Він почав сумніватися. Можливо, це була лише гра його розуму, викликана бажанням змінити усталений порядок. Можливо, він сам собі вигадував знаки там, де їх не було.

Одного дня, коли день добігав кінця, і храм потроху занурювався в сутінки, до його келії постукали. Це був незвичний стукіт – не поспішний і не боязкий, а впевнений. Острін відкрив двері і побачив перед собою жінку з проникливими очима. Вона була вдягнена в простий плащ, але її постава говорила про внутрішню силу.

– Нам потрібно поговорити, – сказала вона спокійно.

Острін пропустив її в келію, зачинив двері і жестом запросив сідати. Вона не стала зволікати.

– Мене звати Марія. І я тут не випадково. Час настав, Остріне. Ти шукав відповіді, і ось вони знайшли тебе. Настав час зустрітися з іншими.