Глава 2.3 – Шлях Остріна: як він забував свою мрію

Жерці, як і всі інші жителі Атлантіса, не обирали свого шляху. Вони були обрані богами, і їхнє життя належало лише храму. Ієрархія жерців була суворою, і кожен ступінь означав не лише більше влади, а й більше відповідальності.

Спочатку ти ставав послушникиком – юнакоми, якого призначили жерцями. Послушники проводили роки у навчанні, опановуючи ритуали, історію богів і правила служіння. У цей період жерці ще не мали права брати участь у церемоніях Великого Ринку Долі, а їхнє життя складалося з навчання, фізичної та духовної підготовки.

Далі були служителі – після кількох років навчання вони отримували можливість виконувати обряди та працювати при храмі. Вони допомагали під час церемоній, спостерігали за обраними, вивчали священні тексти. Саме серед них найчастіше виникали сумніви.

Жерці, які досягли рівня знань, достатнього для навчання нових послушників ставали наставниками. Вони жили в окремих келіях, готували молодих служителів до їхньої ролі. Наставники мали більше свободи, але й більше випробувань, щоб довести свою відданість богам.

Жерці, що безпосередньо виконували Великий Вибір (хранителі ритуалів), проголошували долі молодих атлантійців. Саме вони спілкувалися з богами під час церемоній, а їхній голос був непорушним законом.

І самий головний жрець – верховний жрець – обраний серед найдостойніших, той, хто найближчий до богів. Його слово було останнім, і його вирок не міг бути змінений навіть Верховною радою.

Саме цю ієрархію жерців знав кожен послушник вже на 2й день пребування у храмі.

Спочатку Острін Вайдель був переконаний, що залишатиметься собою, незважаючи на рішення богів. Він тихо носив у пам’яті свої знання про дерево, про теслярські секрети діда, про те, що люди колись мали право обирати. Але роки минають, і юнацькі мрії зникають у суворій реальності.

У перші роки в храмі він ще знаходив способи вирізати щось уночі – невеликі знаки на дерев’яних предметах, що траплялися йому до рук. Але коли він став служителем, часу на це не залишилося. Його дні були заповнені навчанням, молитвами, виконанням ритуалів.

Коли він став наставником, то вже майже не згадував про теслярство. Він навчав молодших жерців, спостерігав за їхніми сумнівами і бачив, як вони поступово приймали свою роль. У глибині душі він пам’ятав, що колись сумнівався і сам, але тепер це здавалося чимось далеким, майже дитячою забаганкою.

І нарешті він досяг майже неможливого - він став хранителем ритуалів.

Але навіть серед жерців ходили чутки.

Шепіт у темних коридорах, уривки розмов між служителями: існує рух, що прагне позбутися Великого Ринку Долі. Хтось вірив, що це лише чутки. Хтось натякав, що серед простих людей є ті, хто пам’ятає старі часи, коли доля була у руках самих людей. А були і ті, хто казав, що серед жерців… Але таке не можно навіть думати, не те що казати голосно.

Острін слухав ці розмови з байдужістю. Він уже давно перестав думати про інший шлях.

Адже його вибір зробили за нього.

Минуло багато років з того часу, як Острін востаннє торкнувся дерева, вдихав його запах, відчував під пальцями гладку, відполіровану поверхню. Колись він мріяв вирізати великі скульптури, створювати речі, які переживуть його самого. Але тепер усе це здавалося чужим і далеким, майже сном, що розчинився у рутині храмового життя.

Аж поки одного дня він не побачив ЇЇ.

До Великого Вибору залишався лише тиждень. Як завжди, цей час був сповнений напруги: юнаки та дівчата, що готувалися почути свою долю, намагалися відволіктися, хоч і знали — від цього не втекти. Жерці готували храм до церемонії, місто жило передчуттям змін.

Острін ішов вузькими вуличками біля храму, коли помітив її. Дівчина сиділа на низькому кам’яному мурі, задумливо дивлячись на дерев’яну фігурку в руках. Його серце стиснулося.

Це був його воїн.

Вона не могла знати цього. Але Острін одразу впізнав роботу своїх власних рук. Кожен вигин, кожен виріз — усе було знайоме, так ніби він знову тримав у руках свій останній витвір, створений у ту ніч, коли він ще мав мрії.

Він підійшов ближче.

— Звідки в тебе ця фігурка?

Дівчина здригнулася від несподіванки. Її очі були насторожені, але не злякані. Вона підняла підборіддя, немов викликаючи його на бій.

— Моя мати зберігала її. Вона сказала, що ця річ — символ.

Острін сів поруч, не зводячи погляду з фігурки.

— Символ чого?

Дівчина подивилася йому просто у вічі.

— Вибору.

Тиша між ними зависла, мов лезо, натягнуте між двома воїнами перед ударом.

— Ти боїшся Вибору? — нарешті запитав Острін.

— Ні. Я боюся, що він буде неправильним, — вона стискала дерев’яного воїна, як рятівну нитку. — Я хочу бути воїном. Я тренувалася. Я відчуваю це всередині. Але якщо боги скажуть інакше…

Вона не закінчила, та Острін і так знав, що вона хотіла сказати.

Його погляд опустився на фігурку. Колись він теж стискав її в руці, думаючи про своє майбутнє. Колись він мріяв, а потім змирився.

Дівчина ще не змирилася.

І тоді щось у ньому здригнулося.

Цілий тиждень він не міг викинути з голови ту зустріч. Кожного дня, проходячи храмом, дивлячись на молодих людей, які готувалися до Вибору, він думав про неї. Про її страх. Про її мрію. Про її фігурку. Про його фігурку.

І що більше він думав, то сильніше в ньому росло розуміння: він більше не може залишатися осторонь.