Глава 2.2 – Дні, що змінили усе, але нічого не змінили

Раз на рік у всьому Атлантісі наставала мить, коли навіть вічна війна між Варгардом і Каель'Тором завмирала. Вогнища на стінах фортець не горіли, бойові роги мовчали, а мечі, що ще вчора жадали крові, опускалися. Наставав День Великого Ринку Долі – єдиний день, коли людська воля нічого не важила перед вироком богів.

Від раннього ранку вузькими гірськими стежками та широкими дорогами до Храму Великого Ринку Долі сходилися процесії. Хлопці та дівчата, яким виповнилося вісімнадцять, ішли мовчки, вбрані у простий одяг – жодних відзнак, жодних символів родини чи походження. Адже сьогодні їхня стара ідентичність зникала, а нова ще не була визначена.

Жителі міст стояли обабіч доріг, дивлячись, як майбутнє Атлантіса крокує в невідомість. Матері ховали сльози за суворими обличчями, батьки стискали кулаки, брати та сестри вдивлялися в натовп, знаючи, що, можливо, впізнають їх востаннє.

Сонце ледве здіймалося над горами, коли процесія досягла храмових сходів. Висічені у камені, вони вели до величних дверей, які відчинялися тільки раз на рік. З їхніх глибин віяв крижаний вітер, несучи із собою запах ладану, воску і чогось невловимо давнього, що здавалося чужим навіть тим, хто народився під владою богів.

Жерці чекали на вершині сходів. Усі в однакових шатах, із суворими, майже безвиразними обличчями. Вони знали, що ніхто з цих юнаків і дівчат не вийде з храму таким, яким увійшов.

Для Остріна ранок настав так само, як і всі попередні. Але сьогодні Острін мав стати іншим.

Він прокинувся до світанку, як завжди. Батько вже сидів у залі, загорнувшись у важкий плащ жерця, і пив гарячий відвар. Не піднявши погляду, він кинув коротке:

— Готуйся.

Острін нічого не відповів. Він одягнув простий темний одяг, вийшов на подвір’я й на мить зупинився, вдихаючи свіже повітря. Тонкий серп місяця ще виднівся над горами, але не давав тепла.

Коли настав час, він разом із іншими юнаками вирушив до Великого Ринку Долі.

Це місце було серцем Атлантіса. Тут вершилася доля всіх, хто досягнув вісімнадцяти. Боги не радилися, не давали часу на роздуми. Вони просто обирали.

Храм, у якому вирішувалася доля кожного юнака та дівчини Атлантіса, височів на кам’янистому плато в самому серці країни. Це була велична споруда, зведена з чорного базальту, що здавався поглиначем світла. Його стіни були грубими, холодними, немов висіченими самою волею богів, а вежі здіймалися в небо, мов закляклі пальці, що намагалися дотягнутися до своїх творців.

Вхід до храму був широким і суворим – жодних прикрас, жодних символів, окрім важких дверей, обтягнутих металом. Вони відчинялися лише раз на рік, коли Великий Ринок Долі збирав чергових вісімнадцятирічних.

Всередині храм був ще більш гнітючим. Високі стелі губилися в напівтемряві, а стіни, викарбувані стародавніми написами, розповідали історії вибраних і проклятих. У центрі знаходилася величезна кругла зала – місце, де вершився вибір.

Юнаки та дівчата стояли півколом перед підвищенням, на якому сиділи жерці. Перед ними виблискував вирізьблений у камені знак – символ зв’язку між світом людей і світом богів. Він був центром ритуалу, точкою, через яку божественна воля сходила на смертних.

Коли приходив час, жерці запалювали синє полум'я в чашах, розставлених по периметру зали. Це світло не гріло, лише відкидало довгі тіні на підлогу, змушуючи обличчя присутніх виглядати майже неживими.

На іншому кінці зали розташовувався вівтар – гладка мармурова плита, яку вважали посередником між богами та смертними. Коли оголошували імена, голоси жерців лунали під склепінням храму, ніби саме каміння вторило їм.

Ті, кого обрали, залишали храм іншими людьми. Вони більше не належали собі.

Для Остріна все відбулося швидко.

Юнаків вишикували перед жерцями, імена виголошували одне за одним. Ніхто не заперечував. Ніхто не сперечався.

Коли черга дійшла до нього, все було передбачувано.

— Острін Вайдель, — пролунало над площею. — Обраний богами для служіння.

Ніхто не здивувався. Найменше — сам Острін.

Його батько кивнув із відчуженим спокоєм. Доля вирішена.

Дні навчання тяглися, як тінь під холодним сонцем.

Ранкові обряди. Вивчення писемності богів. Ритуали. Покора.

Йому виділили окрему келію в храмі, де все було правильним, впорядкованим… і чужим.

Руки, звиклі до дерева, тепер тримали сувої та різьблені жезли жерців. Слова, що вилітали з уст, були освяченими молитвами, а не думками.

Кожен день проходив у передбачуваній рутині, у яку Острін занурювався, як у крижану воду. Він навчався добре — занадто добре, як для того, хто не мріяв про це життя.

Але вночі, коли все стихало, він проводив пальцями по стіні келії, згадуючи тепло деревини.

Його остання фігурка воїна залишилася вдома.

Але чи залишилося в ньому хоч щось від того, ким він був?