Глава 2.1 – Острін – мрія, яку відібрали

Острін Вайдель народився в кам’яному місті, де кожен знав своє місце. Його батько був жерцем, суворим і відданим волі богів, а його мати – тінню чоловіка, покірною і мовчазною. Але Острін ріс не серед святилищ і молитов. Його тягнуло зовсім інше місце – стара майстерня його діда.

Дід був теслею, руки якого знали секрети дерева. Вони могли перетворити грубий шмат колоди на вишуканий візерунок, збудувати міцні двері, які тримали б навіть зимові буревії, чи вирізьбити фігурку, що здавалася живою. Він учив Остріна, що кожне дерево має свою душу, а справжній майстер не підкорює матеріал, а слухає його.

Хлопець годинами сидів у майстерні, вдихаючи запах свіжої тирси та лаку, спостерігаючи, як різці та долота слухняно ковзають під руками діда. Його власні руки тяглися до інструментів, і з часом він навчився тримати їх так само впевнено, як старий майстер. Перші вирізьблені ним фігурки були незграбними, але в них уже була душа.

Острін мріяв, що одного дня він стане теслею, таким же, як його дід. Він уявляв, як будує будинки, виготовляє меблі, вирізає майстерні орнаменти на дверях і віконницях. Але одного дня мрії хлопця розбилися.

Батько з’явився у майстерні несподівано. Його погляд був холодним, мов крижана вода в річках Атлантіса. Він спостерігав, як Острін працює різцем по дереву, а потім, не сказавши ні слова, підняв руку і відштовхнув різець убік.

— Досить, — сказав він. Голос його був спокійним, але в ньому бриніло щось невідворотне.

Острін підняв голову, розгублений.

— Але ж я…

— Ти не тесля, — перебив батько. — Ти мій син. І ти станеш тим, ким маєш стати.

Дід мовчав. Він добре знав, що сперечатися з жерцем марно.

Того ж вечора інструменти Остріна зникли, а сам він більше не мав права заходити до майстерні. Наступного дня його віддали на навчання в храм.

Але попри заборону батька, Острін не міг відмовитися від своєї мрії. І він також знав, що жрецьові накази не можна ігнорувати. Відтоді, як його віддали на навчання в храм, його дні стали розміреними й суворими: світанок починався з молитов, далі були вивчення священних текстів, догляд за вівтарями, вивчення волі богів. Але щоночі, коли всі засинали, він крадькома прокрадався до старої майстерні.

Дід не віддав його інструменти батькові. Він сховав їх у скрині, замаскованій під звичайну лаву в кутку майстерні. І кожної ночі, коли вони залишалися наодинці, старий відкривав її, простягаючи онукові знайомі різці, долота й рубанки.

— Це твоє, — казав він, і в його голосі звучала непохитність.

Острін навчався швидко. Він уже не просто вирізав фігурки чи робив різьблені візерунки — тепер він міг скласти двері, змайструвати міцний стіл, навіть лагодити старі споруди. Дерево підкорялося його рукам, і він відчував у цьому глибоке задоволення.

Саме в ці ночі дід розповідав йому те, чого не вчили в храмі. Він розповідав про давні часи, коли люди самі обирали свою долю, коли не було жеребу, який кидали боги, коли кожен міг стати тим, ким бажала його душа.

— Колись не боги вирішували, хто ким стане, а самі люди, — шепотів дід, працюючи поряд з Остріном. — Але це було давно. Тепер вони не дозволять нам повернути це.

Острін слухав, стискаючи в руках долото. Він знав, що це правда. Він бачив це в старих руїнах, що збереглися у віддалених частинах міста, в забутих орнаментах на дверях і віконницях, які ніхто не розумів, у словах, вигравіюваних на камені, які не вчили читати.

Та попри ці знання, він знав і інше. Його батько був жрецем. Він міг впливати на волю богів, міг підказати їм, кого обрати. Але Острін не мав ілюзій. Він розумів: цей вибір за нього вже зробили.

Йому залишалося тільки крадькома працювати з дідом і мріяти…

— У кожного майстра має бути знак, — сказав дід, коли Острін завершив свою чергову роботу — невеликий, але міцний стілець. Його деревина була відшліфована до гладкості, різьблені ніжки мали витончені завитки, а з’єднання між деталями було настільки точним, що не потребувало жодного цвяха.

Острін провів пальцями по гладкій поверхні й відчув тепло дерева. Воно здавалося живим.

— Але хіба не всі підписи можна помітити? — хлопець підняв погляд на діда.

Старий усміхнувся і ледь помітно підморгнув.

— Якщо майстер не хоче, щоб його знак помітили, він знайде спосіб.

Так Острін навчився вирізати свої приховані підписи: тонкі, майже непомітні лінії, заховані у візерунках; крихітні знаки під ніжками меблів; легкі вигини, що мали зміст лише для того, хто знає, що шукати.

Ці знаки ставали його таємним голосом. Його способом сказати світові: «Я є».

Минав час, дні летіли за місяцями, місяці за роками. Ось і підійшов день коли Острін має разом з іншими юнаками прибути на Великий Ринок Долі і почути свій вирок.

Ось і останній вечір перед жеребкуванням. Завтра боги визначать його долю, та він знав, що вибір уже зроблено. Батько був жрецем, і боги ніколи не оминали синів жерців. Завтра він перестане бути просто Остріном. Він стане тим, ким ніколи не хотів бути.

Останньої ночі в майстерні він вирізав фігурку воїна.

Це був не просто солдат — це був символ сили, волі, незламності. Острін працював повільно, вкладаючи в кожен рух руки всю свою душу. Його воїн стояв із піднятим мечем, ніби готовий кинути виклик самій долі. Його риси були різкими, очі — зосередженими, а на плащі, що здавалося, розвівався на вітрі, він вирізав той самий знак, що колись показав йому дід.

Завтра все зміниться.

Але ця фігурка залишиться.

Його останній справжній витвір. Його тиха спроба залишити слід у світі, де його вибір уже зроблено.