Глава 1.3 – Таємниці жерця і нові правила гри

Ерік прокинувся з відчуттям, що щось змінилося. Відлуння минулої ночі ще жило в його думках – тренування з Лією, її швидкий, невпевнений поцілунок і той дивний спокій, який огорнув його після.

Але варто було сонцю піднятися над Атлантісом, як усе стало на свої місця. Він – учень фортіфікатора. Лія – ткачиха. І вони не мали права сперечатися з цим.

Проте один погляд на Лію під час ранкової церемонії розподілу завдань змусив його зрозуміти: вона не збирається просто змиритися.

Жрець стояв на підвищенні, спостерігаючи за мешканцями з тією ж загадковою посмішкою, що й завжди. Але тепер Ерік відчував у його погляді щось більше – ніби той знав їхні думки.

– Він знову на нас дивиться, – прошепотіла Лія, опинившись поруч.

– Можливо, він відчуває, що ми… інші, – тихо відповів Ерік.

Лія стиснула пальці в кулак.

– Тоді нам треба дізнатися правду.

Того ж вечора, коли місто занурилося у пітьму, Ерік і Лія вирушили до храму.

Храм богів Каель’Тора був одним із найстаріших будівель міста – велетенська споруда з масивними колонами, що здавалися створеними самими богами. Їхні поверхні були вкриті древніми написами, які навіть наймудріші жерці не могли розшифрувати повністю.

Вітражні вікна храму відбивали світло зірок, створюючи ілюзію, ніби самі боги спостерігають за людьми навіть уночі. Атмосфера була настільки урочистою, що навіть Лія, яка завжди готова була до ризику, раптом відчула легке тремтіння в пальцях.

Вони прослизнули крізь боковий прохід, уникаючи головного входу, де чергували варти. Всередині панувала напівтемрява, лише факели, встановлені вздовж стін, мерехтіли вогняними язиками, відкидаючи химерні тіні на древній кам’яний вівтар.

– Ти впевнена, що це хороша ідея? – прошепотів Ерік, коли вони сховалися в тіні однієї з колон.

– Звісно, ні, – шепнула Лія. – Але якщо жрець може змінювати долі, я хочу знати, чому він зробив це з нами.

Раптом почулися кроки.

Жрець увійшов до зали. Його біле вбрання здавалося майже світним у сутінках. Він тримав у руці невеликий жезл, кінчик якого тьмяно мерехтів синім світлом.

Жрець підійшов до вівтаря, поклав руку на велику кам’яну плиту, вкриту вигравіруваними символами, і прошепотів щось стародавньою мовою.

І тоді сталося неможливе.

Символи на плиті почали світитися, ніби всередині каменю запалилися сотні крихітних зірок. Плита повільно зрушилася вбік, відкриваючи вхід до таємного проходу.

Ерік і Лія перезирнулися.

Жрець не вагаючись рушив униз, і світло факелів вмить поглинула темрява.

– Нам треба дізнатися, що він приховує, – Лія схопила Еріка за руку.

Вони зачекали, доки його кроки не стихнуть, а потім обережно рушили за ним.

Сходи вели глибоко під храм, де стіни вже не були прикрашені різьбленням – тут панувала лише сира, необроблена порода, здавалося, вирвана прямо з землі.

Коридор, освітлений тьмяним блакитним світлом, вів до круглої кімнати, центр якої займав величезний кристал, що пульсував м’яким сяйвом.

Стіни були вкриті стародавніми письменами, які, здавалося, рухалися, якщо довго на них дивитися. Деякі символи нагадували очі, що спостерігали, інші — спіралі, які засмоктували погляд у безкінечність.

Жрець схилився перед кристалом, поклавши на нього руки.

– Великий Ельмір, – прошепотів він, – прошу, дай мені знак.

Кристал спалахнув, і голос, що лунав ніби з усіх боків одночасно, промовив:

– Вони відчувають поклик своїх душ. Баланс порушено.

Жрець здригнувся, його пальці судомно стиснули край кристала.

– Я знаю. Але вони не повинні...

Голос став холоднішим, пронизливішим:

– Ти знаєш, що маєш зробити.

Жрець опустив голову, його плечі напружилися.

– Так...

Ерік відчув, як холодніє кров.

Лія стиснула його руку.

– Ми повинні йти, – її голос був ледь чутним.

Вони обережно відступили, не зводячи очей із жерця.

Ерік і Лія вибралися з храму так само обережно, як і зайшли. Вони бігли вузькими вуличками, доки не дісталися прихованого саду за міськими мурами – місця, де ніхто не міг їх почути.

Лія сперлася спиною об кам’яну стіну й різко видихнула:

– Що це було?

Ерік провів долонею по волоссю, намагаючись заспокоїтися.

– Ми точно бачили, як з кристалу Ельмір говорив із жерцем. Це означає, що він не просто служить богам. Він спілкується з ними, або, що більш верогідне лише з Ельміром.

Лія насупилася:

– Але що означало «вони відчувають поклик своїх душ»? Це про нас?

– Напевно, – Ерік зітхнув. – Ми з самого початку знали, що не такі, як усі. Але якщо це якось впливає на «баланс», то що це означає для нас?

Лія замислилася, її пальці машинально малювали візерунки на камені.

– Жрець… він здавався схвильованим. Він казав, що «ми не повинні». Але що саме ми не повинні робити?

Ерік перехрестив руки на грудях.

– Напевно, слідувати своїм бажанням.

Настала тиша. Вони обоє зрозуміли, що ця відповідь страшніша, ніж будь-яке пророцтво.

Лія підвела голову:

– Ти ж не збираєшся зупинятися?

Ерік усміхнувся.

– А ти?

Лія тільки похитала головою.

– Тоді нам потрібно бути обережними. Жрець щось знає. І, боюся, він зробить усе, щоб ми не дізналися більше.