Глава 1.1 – День повноліття: божественний вибір

Світанок над Каель'Тором завжди був однаковим – холодним і суворим. Сонце повільно здіймалося над темними вершинами гір, кидаючи перші промені на кам’яні вулиці міста. Але сьогодні ранок був особливим. Для багатьох він знаменував початок нового життя, визначеного не ними.

Ерік стояв перед дзеркалом у своїй невеликій кімнаті й дивився на власне відображення. Темне волосся, високі вилиці, пронизливі очі – усе те ж саме, що й учора. Але відчуття було іншим. Сьогодні він уже не належав собі.

– Ерік Сварґард! – голос матері змусив його здригнутися. – Час йти.

Його батько, могутній коваль, усе життя працював біля розпеченого горна. Мовчазний і суворий, він ніколи не говорив про свої бажання, та Ерік бачив, як той інколи, коли всі спали, вирізав дерев’яні фігурки замість кувати залізо.

– Не затримуйся, – лише й сказав він, поклавши руку синові на плече.

Ерік вдихнув на повні груди і вийшов на вулицю.

Площа перед храмом уже була заповнена юнаками та дівчатами, що чекали на свою долю. Посеред натовпу він побачив знайому постать – дівчину з рудим волоссям і гострим, наче клинок, поглядом.

– Лія! – покликав він, пробираючись крізь людей.

Вона повернулася, і її зелені очі блиснули цікавістю.

– Нарешті. Я вже думала, що ти втечеш, – пожартувала вона, схрестивши руки на грудях.

Лія була його найближчою подругою. Вони разом зростали, лазили по дахах старих будівель, ховалися від наглядачів і мріяли про інше життя. Лія завжди казала, що хоче бути воїном, але знала, що жінок у армію беруть лише у лікарі.

– Нікуди не втечу, – зітхнув Ерік. – А ти? Готова дізнатися, ким станеш?

– Готова, – кивнула вона. – Але щось мені підказує, що боги не поділяють моїх бажань.

Перед ними височів Золотий Обеліск – символ божественного вибору. Священники у чорних мантіях стояли півколом перед натовпом, а їхній лідер зробив крок уперед.

– Сини й доньки Каель'Тора, – голос жерця прорізав повітря, мов ніж. – Настав ваш час. Боги визначать вашу долю.

Один за одним юнаки підходили до Обеліска, клали руку на холодний камінь і чекали. Через мить руни на поверхні спалахували світлом, і голос жерця виголошував вердикт:

 – Коваль.
– Солдат.
– Хлібороб.
– Торговець.
– Лікар.
– Солдат.
– Солдат.

Кожне слово врізалося в розум, немов тавро. Дехто посміхався, радіючи своїй долі. Інші – опускали очі, розуміючи, що їхні мрії щойно розбиті.

– Лія Лестрей, – виголосив жрець.

Дівчина різко вдихнула, ніби готувалася до удару. Вона ступила вперед і поклала руку на Обеліск. Камінь спалахнув червоним.

Жрець на мить затримав подих.

– Ткач, – виголосив він.

Лія завмерла. Її губи тремтіли, але вона не сказала ні слова. Просто відвернулася й повернулася до натовпу. Ерік бачив, як її кулаки стиснулися так, що побіліли кісточки.

Але він також помітив, що жрець щось знав. Його очі, приховані тінню каптура, на мить затрималися на Лії. Щось у його голосі змінилося, немов він вагався… чи, можливо, сам приймав рішення.

Тепер черга Еріка.

Він зробив крок уперед, відчуваючи, як серце гупає в грудях. Його долоня торкнулася Обеліска, і холод пробіг тілом. Руни на камені спалахнули синім полум’ям.

Жрець мовчав довше, ніж зазвичай. Потім нахилився трохи вперед, ніби вивчаючи щось невидиме для всіх інших.

– Цікаво… – прошепотів він.

Ерік здригнувся.

– Фортіфікатор, – нарешті вимовив жрець.

Ерік відчув, як у ньому щось обірвалося. Він ніколи не хотів будувати фотреці, храти чи мости. Його завжди тягнуло до іншого – до медицини, до таємниць, які сховані у середині чоловічого тіла. Він завжди мріяв допомогати іншим. Але тепер це було лише мрією.

Тиша навколо здавалася нестерпною. Він повільно опустив руку й зробив крок назад. Боги вирішили.

Настав день, коли він мав забути про свої бажання. Але чи зможе?

Лія чекала його біля виходу з площі. Вона більше не приховувала емоцій – її очі палали від злості.

– Я мала стати воїном! – прошипіла вона, коли Ерік наблизився.

– А я… – він опустив голову, не знайшовши слів.

Лія поклала руку йому на плече.

– Ми ще подивимося, хто тут вирішує нашу долю, – сказала вона тихо, але в її голосі бриніло щось небезпечне.

Ерік вдивлявся в її очі й відчув, що цей день – це не кінець, а лише початок.

А десь у тіні жрець спостерігав за ними, стискаючи в руці пергамент, на якому вже давно було написано їхні імена.