Розділ 14. Я ж твій друг

Цього разу той нахаба, слава Богу, не будив її. Аж до восьмої — уявіть собі! Її щастя тривало на дві години довше. Якби ще дві — то взагалі була б казка. Хоча яка ще казка може бути на кораблі у піратів?
І от один казкар таки влетів до каюти, щоб потривожити її сон.
— Ну, куховарочко, каструлі на тебе зачекалися! — загримів Джек, стоячи в дверях.
Ізабель підвела на нього голову і глянула сонним, але вбивчим поглядом.
— Гори в пеклі зі своїми підйомами та каструлями, зрозумів?! — гримнула вона, та, як і вчора, напнула на голову подушку.
Та він цього разу не шкірився, як учора. Підійшов до її ліжка, викрав подушку, тримаючи її в руках, і сказав:
— Не переймайся, я заберу тебе з собою в пекло. Хто ж іще буде каструлями користуватись там? — підморгнув Джек.
— Віддай подушку, — буркнула вона. Зранку її бісило все і всі. А цей довбень бісить її і зранку, і в обід, і ввечері. Вічно!
— Як забажаєш, — знизав плечима Джек і кинув подушку їй в обличчя. От гад!
Ізабель сердито зняла ту подушку. Волосся полізло до рота — вона його здула.
— Користуйся у своєму пеклі каструлями з чортами! Впевнена, подружитесь, — прошипіла вона.
А тоді, зі всієї злості, швиргонула йому подушку просто в обличчя — з такою силою, що той ледь не гепнувся на підлогу. Певно, якби не зловив її — таки впав би. І було б чудово! А він не впав. То не чудово…
— Ой, які ми злі зранку! І де в тебе, леді, стільки злості вміщається?.. — сказав Джек, уважно обдивившись її, коли вона встала.
— Що так зириш? — підняла вона брову. Розчіски не було — на її прокляття — тому її розчіскою була рука.
— Дивлюсь, де в тобі та злість ховається. Якби ти була товстенька — я б зрозумів. А ти ж не товста. Зовсім.
— Ой, дякую! Піду втоплюся від твоїх компліментів, — буркнула вона й обернулась до нього спиною. Бачити його пику вже не хотілося. Гарну пику... але все ж.
Вона почала заправляти ліжко. А Джек, як вочевидь, не втримався — і його погляд поліз... ну скажімо, в межах пристойності трохи нижче талії. Він прищурив очі, ніби через тканину міг побачити більше.
Ізабель повільно обернулась. А погляд він ще тримав там. Потім — підвів очі на неї, всміхаючись невинно, як янгол.
— Іще раз так будеш зирити — я тобі ті очі повиколюю, — проскреготіла вона зубами, дивлячись на нього вбивчим поглядом.
— А чому б і не позирити... Ти ж моя майбутня… наречена, — ледве стримуючи сміх, промовив Джек.
Ізабель театрально підняла руки, вперла їх у боки й засміялась — водночас від абсурду та злості. Джек, який досі стримувався, вже був червоний, як помідор, і нарешті вибухнув сміхом.
— Ой, я не можу з тебе, — сказала вона, коли трохи відійшла. Чомусь поклала руку йому на плече, ніби спершись.
— Та я сам з себе іноді не можу! Але ти обіцяла подумати… — нагадав Джек, кинувши погляд на її руку, що була в нього на плечі, а потім — прямо в її очі.
— Це лише тому, що ти тримав шаблю мені над горлом! Знаєш, у такі моменти важко відмовити.
- Ну, угоди ти не дотрималась… А це означає — я все-таки можу тебе вбити, — сказав він, вже без усмішки. Його погляд став серйозним.
Усмішка Ізабель згасла. Вона прибрала руку з його плеча, сама не зовсім розуміючи, чому взагалі її туди поклала. Джек дістав шаблю.
Вона відійшла на кілька кроків, сперлась об комод. Джек підійшов до неї з шаблею — тримаючи її біля горла, так само, як у той день.
А потім — всміхнувся.
— Злякалася? Не бійся, я ж твій друг, — сказав він і запхав шаблю за пасок.
— Ага, дуже великий друг, який погрожує мене вбити. Може, ти мій ворог?
— Я? Такій чарівній леді? Точно ні. Лише бридким піратам… і міністрам, — додав Джек, багатозначно.
Натяк був очевидний — на її батька, міністра. Ну справедливо… він би його й повісив, якби не вона.
— Знаєш, Джек, захотілось тобі таки дорубати руку. Щоб не втикав. До речі, як вона? — сказала Ізабель, але на останніх словах спитала, трохи стривожено, сама не розуміючи — чому.
Джек підняв ту руку. Без бинта, без нічого. Кривава рана розтяглась майже на всю руку — глибока та свіжа.
— Ти її промив? Перев’язав? Та хоч щось зробив?!
— А що мав? Я ж не лікар, — знизав плечима Джек. — Саме загоїться, не бери в голову. Та й я не беру, — додав з тією ж зухвалою усмішкою, але махнув тією рукою крізь повітря — і аж стиснув зуби. Засичав, глянув на рану.
Ізабель уже кипіла.
— Де в тебе тут якась тканина? Бинт? Та хоч щось?!
— Та десь щось є... мабуть, — пробурмотів Джек, озираючись.
— А нащо? Половиною я й так не користуюсь, — додав уже веселіше.
— От тому й треба прибирати, а не хлам і пил збирати! І ми цим займемось.
— Нізащо! Може… чимось іншим займемось? В ліжку?.. — кинув він з невинним обличчям, яке точно не віщувало нічого доброго.
— Я тебе хіба що там уб’ю, зрозумів?!
— Можеш... повільно. З насолодою, — підморгнув Джек.
— Так і зроблю, — буркнула вона й різко обернулась.
І — о, яке щастя! Якась тряпка лежала в неї за спиною на комоді. І — на диво — чиста.
Обернулась до нього. І тільки тепер помітила, що той йолоп стояв близько. Дуже близько. Вона кинула на нього короткий погляд, але нічого не сказала, лише почала відривати тканину.
— Стій! — чомусь зупинив її Джек.
— Що? Вже трохи пізно, — не зупинилась вона.
— Цим… мав екіпаж витирати сльози, якби мене все-таки повісили. А тепер є небезпека, що ти мене вб’єш. Раз твій батько не зміг. І мій дядько... — згадав він мимоволі й одразу ж прикусив язика.
— Твій… — почала вона.
— Не має значення, — перебив Джек різко, без звичного гумору. Він явно не хотів про це говорити.
Та вона й не наполягала.
— Добре. Раз не має — то не має... — кивнула вона і все ж віддерла клаптик тканини.
Обережно взяла його руку. Джек завмер на мить.
Вона перев’язувала рану повільно, старанно, мовчки. І наприкінці зав’язала щось типу бантика.
— О, прекрасний бант, принцесо! Як у тебе на сукні, — усміхнувся Джек, глянувши на пов’язку, а потім — на її талію. І справді, її сукню ззаду прикрашав витончений бант.
— Бачу, ти добре обдивився мою сукню, — кинула вона жартома. — Треба вже нову.
Але подумки додала: Під цією ж ще одна. Коротша. Зручніша. І без цього корсета, в якому я зараз помираю… Треба буде зняти, коли цей ідіот нарешті вийде.
— Хотів би ще обдивитись… що під нею, — промовив Джек з тією нахабною усмішкою, яка зводила з розуму.
— А під нею ще одна, — спокійно відповіла Ізабель.
І тільки зараз помітила, що досі тримає його руку.
Вона повільно, ніби ненароком, трохи натиснула на його рану.
— Ай! Ну ти й жорстока! — просичав Джек, але руку не висмикнув.
— За такі слова — це ще дрібниці, — сказала вона й відпустила його.
Пожаліло бідненького трохи.
— Так хоч ти мене й поранила, але тренувань ніхто не відміняв! — заявив Джек, гордо виструнчившись, хоча трохи похитнувся. — Доки бою нема — треба відточувати навички. І мені не завадить.
— Однією рукою? — скептично глянула на нього Ізабель.
— Однією рукою — легко! З практикою настільки, що й інша вже не потрібна.
— То, може, мені її відрубати, раз не потрібна? — холодно поцікавилась вона, ледь помітно примруживши очі.
— Ну… не настільки не потрібна, — поспішно поправився Джек і, трохи відступивши назад, на всяк випадок сховав руку за спину. А потім, гордо піднявши голову, вийшов перший.
Ізабель закотила очі. І глибоко зітхнула. Взяла зі столу свою шаблю — звісно ж, кращу. Поруч лежала і його — та, що бачила більше боїв, ніж чищення. Її блищала, а його... трохи заіржавіла.
Раз вже йому конче треба тренування, а свою шаблю він навіть узяти не може — доведеться. Хоча б раз. Хоча вона й сама вчора свою не взяла. Ну от, справедливо буде. Але лише цього разу! Один-єдиний. На більше нехай не сподівається.
Понесла. Але сердито.
Коли вона вийшла, він гордо виструнчився, як півень. Завжди так робить, той йолоп.
— Готова програвати? — самовпевнено мовив він.
— Вчора ти програв, пірате, — відказала вона, закотивши очі.
— Вчора — я. Сьогодні — ти, леді, — з посмішкою парирував Джек.
Вона його назвала «піратом» так, ніби в нього й імені нема. Від цієї думки він пирхнув. Ізабель здивовано підняла брови.
— Не пирхай, а лови, доки вона тебе навпіл не розрубала, — саркастично кинула вона і жбурнула йому шаблю так, що якби захотіла, справді могла б розрубати його навпіл.
Джек витягнув руку — та ще й ногу на додачу — і зловив її в повітрі. Вправно, не так, як вона пістолета.
— Ти ж учора хотіла мені руку відрубати, леді! — нагадав він.
Ізабель одразу згадала, як він тримав кинджал біля горла пірата. Та ще й невелику рану йому зробив! Отаким і було її перше враження про нього.
— А ти хотів піратові шию взагалі відтяти! — нагадала вона.
— А йому треба було язика за зубами тримати. От тоді й не хотів би, — без жодних докорів сумління відповів Джек.
Ізабель лише закотила очі та роздратовано зітхнула. Але раптом у голові промайнула неприємна думка: А якщо він і з нею колись зробить щось подібне? Власне, ледь не зробив… але  сказав, що він їй друг, і що їй нічого не загрожує. Вона вирішила цьому повірити.
Джек тим часом перекинув шаблю в повітрі, намагаючись виглядати круто. Зловив іншою — пораненою! — рукою, чорт забирай. І, звісно, не втримав: зброя з дзвоном упала на дошки.
Ізабель кинула на нього тривожний погляд. Джек це помітив. Але вже за мить її занепокоєння перетворилося на холодну іронію:
— Ну ти й дурень, Джек… Ось тобі й тренування.
Вона підійшла до нього, присіла, щоб підняти його шаблю, і підвелася, спершися на неї. Гострий кінець вп’явся в щілину між дошками. Це було так несподівано, що вона ледь не скрикнула.
Вона так робила завжди на тренуваннях із Кассандрою… Але тоді це було на подвір’ї. Цікаво, як вона там? А якщо… її зловили або підозрюють через неї? Може, їй листа написати? Ага, і хто його віднесе? Чайка? Та й перехопити можуть, а тоді в неї точно проблеми будуть. Ізабель вирішила відмовитися від цієї ідеї. Потім щось інше придумаю…
— Все добре? І ти ледь дошки не проломила! — вирвав її з думок Джек.
Вона глянула на нього, потім різко висмикнула його шаблю зі щілини, а свою все ще тримала в іншій руці. За мить обидві перехрестилися на його шиї. Джек завмер, зіниці так розширилися, що здавалось — ось-ось випадуть.
— Вбити хочеш? — ледве вимовив він.
— Ні, Джек. Я ж твоя подруга. А це була невеличка помста за твій спектакль у каюті, — промовила вона з ангельською посмішкою й прибрала шаблі від його горла.
Він полегшено видихнув, ніби камінь із душі впав.
— Ну добре-добре… 1:1, принцесо.-визнав він.
— Ні, принце, 2:2, — заперечила Ізабель, хвацько хитаючи головою.
— Чого це? — звів брови й звузив очі Джек.
— А коли я випустила тебе з в’язниці? Спочатку твоя шабля була в мене біля горла, потім — моя біля твого. — Вона хитро прищулилася. — В тебе, здається, пам’ять коротка.
— Так, дуже коротка, принцесо… — раптом погодився Джек.
В Ізабель брови злетіли догори. Це прозвучало так, ніби він тільки-но визнав, що тупий. Власне, так і є. Але вона не встигла відійти від здивування, як він вихопив свою шаблю з її рук (на цей раз не пораненою рукою) і різко приставив лезо до її горла.
— І чому я не здивована… Любиш гратися зі смертю, пірате? — мовила вона впевнено, не відводячи погляду від холодного блиску зброї.
Джек трохи нахилив голову набік, звузив очі й хитро всміхнувся:
— Я зі смертю пліч-о-пліч крокую.
— А пам’ятаєш, як я казала… що можу стати нею для тебе? — тихо, але з викликом промовила Ізабель.
Джек здивовано розширив очі, і на мить у його погляді промайнуло щось схоже на розгубленість. Шабля ледь віддалилася від її горла. Цієї миті їй вистачило.
Вона вхопила свою зброю обома руками — і леза знову заспівали, зчепившись у новій запеклій дуелі.
Джек відбивався однією рукою від її бомбової атаки, як міг, а вона летіла на нього так, ніби справді хотіла вбити!
— Що ти так налетіла на мене?! — рявкнув Джек, ледве переводячи подих між її атаками та своїми парируваннями.
— Бо ти дозволив. Момент несподіванки, — хитро відповіла Ізабель.
— Несподіванки, значить… — пробурмотів Джек, хитаючи головою.
Коли вона знову спрямувала шаблю, він хитро ухилився, присівши в низький захисний стан. Їхні леза зіштовхнулися з характерним скреготом металу. Ізабель трохи здивовано помітила його маневр, але не подала виду — і вже готувалася до наступного кроку.
— Слухай, а що за чоловічок тебе вчив так мене бомбити? — сказав Джек, проводячи поглядом по лезу її шаблі, що ледь не розрубала йому шию. Якби він був сліпий — могло б і статися.
— Жіночка мене вчила, Джек, — відказала Ізабель.
— А які вона квіти любить? — раптом спитав Джек.
Ізабель застигла від здивування. Джек скористався моментом: вибив шаблю з її рук і повалив її на палубу. Вона сперлася на лікті, а він тримав свою шаблю гострим кінцем біля її горла.
Вона хитро всміхнулася:
— Це було нечесно!
— Чесність завжди приводить до смерті. Ні один пірат не буде чесний з тобою, леді, — сказав він із переможною посмішкою.
— Отже, можна просто відволікти питанням чи чимось іншим і… вбити? — спитала Ізабель.
— Швидко вчишся. Мушу визнати, не така вже й ти безнадійна, — відповів Джек і раптом кинув шаблю на палубу, простягнувши їй руку.
— О, які манери, — саркастично мовила вона, хоча в її погляді читалося здивування.
— У мене манери лише до тих, хто заслужив повагу.
— І я одна з тих? — підняла брову Ізабель з хитрою посмішкою.
— Можливо, трохи, — відповів Джек.
Вона спочатку подивилася на нього, потім на простягнуту руку.
— Що ж, добре, — пробурмотіла вона. Ну а що? Не краще ж тут лежати… І взялася за його руку. Досить теплу та сильну. Він лише тепер помітив, що простягнув їй поранену руку. Вона обхопила його своїми тонкими пальцями.
— З Богом! — подумав він і, стискаючи зуби, все ж підняв її пораненою рукою. Можливо, трохи занадто сильно, бо коли вона стала на палубу, довелося спертися йому на плече рукою.
Їхні погляди пересіклися.
— Дякую… що не вбив, — промовила вона.
— О, я ще над цим думаю, — відповів він і чомусь всміхнувся.
— Джентльмен називається… — жартома пробурчала Ізабель. Потім вона зрозуміла, що досі її рука лежить у нього на плечі. Швидко прибрала. А іншу руку він досі тримав у своїй. І це вже виглядало доволі по-джентельменськи.
— А що твої джентельмени роблять? — спитав Джек, переводячи погляд на їхні руки.                                           — Здогадайся, — відказала Ізабель.      
— Типу… ось так? — промовив Джек. Нахилився до руки, яку тримав, і поцілував її! Трохи по-дурному, по-дружньому, але з ноткою манерів.
Ізабель трохи відкрила рот від невеличкого шоку. Ну добре, від величезного шоку.
Він підвів на неї очі.
— Та так… — буркнула вона, закусивши губу.
Джек зрозумів, що трохи переборщив із дурнуватим жестом. А може й ні? Ну, подумаєш продемонстрував невеликі манери джентельмена!
Він розвернувся до Сонця, впер обидві руки в боки і випустив її руку.
Він глибоко вдихнув, ніби воскресши. Вона скоса подивилася на нього, вперши руки в боки. Ну а що? Це її фішка, взагалі-то!
- Та ти не думай, що кожен тут такий джентельмен, як я. Інші захочуть тебе поцілувати…  навіть під спідницею.
— Не казкуй тут мені дурниць, Джек, — сказала вона, склавши руки на грудях і обернувшись до нього.             -Я кажу правду. Думаю, брати тебе на борт була погана ідея, — раптом серйозно промовив він.
— Ти ж бачив, яка я з шаблею… — почала Ізабель, але Джек різко підняв руку, перериваючи її.
— Так, бачив, Ізабель. І що з того? Ти думаєш, що вистоїш одна проти, скажімо, п’ятьох піратів?
— Ну, проти тебе ж не буду, — сміливо відповіла вона.
— Не будеш. Але й я за тебе не буду, — сказав він холодно, і в його погляді з’явився легкий виклик.
— Ну звісно. Я й не сподівалася на це, — буркнула вона, хоча слова про піратів все ж кольнули її.
— А чи можна якось цьому… запобігти? — додала вона обережно.
— Ну, якщо будеш гнити в каюті, то можливо й можна, — сказав Джек з легкою усмішкою.
— О, тобі лише щоб мене налякати, — підсміювалася Ізабель.
— Це я застерігаю. Хоча називай, як хочеш, — хитро підморгнув він.
— Ну досить вже. Будь що буде, — буркнула вона.
— Ага… — відповів Джек, і хоч голос був спокійний, всередині він трохи хвилювався. Ну зовсім трохи. Адже вона тут під його відповідальністю, напевно…
— Ну шо? Не вбили ще один одного? — іронічно спитав Білл, вириваючи Джека з думок.
— Та поки ні, — відповів Джек із явним презирством.      -Я б на твоєму місці все таки його добив, а не рани зализував, — промовив Білл, звертаючись до Ізабель. Бо помітив перев’язану руку Джека, очі трохи розширилися, на кутах губ з’явилася посмішка, яку старанно приховував. Коли вони перестануть дутися, мов два борондуки, що горіхи не поділили, він неодмінно підколюватиме Джека за це. Та й давно хотів трохи «морду начистити». Це такі моменти іноді бувають. Щоб з нього дурь вибити. Хоча цього разу, здавалось, трохи перестарався.
Джек закотив очі й сховав руку за спиною. Тепер і Ізабель закотила.   «От невдячний!» — подумала вона, але вголос не сказала.
— Я залишаю добити його тобі. І роблю не по дурному, як деякі, — сказала Ізабель, кинувши багатозначний погляд обом.
— Я роблю по-адекватному. І вам раджу, — додала вона.
Джек із Біллом одночасно пирхнули, обмінялися зневажливими поглядами, а потім одночасно закотили очі. Ізабель дивилася на цей театр і намагалася не розсміятися.
— Ви такі смішні. Причому обоє, — не втрималася Ізабель.
— Ні, ми… абсолютно серйозні, — промовив Джек, ледве вірячи сам собі. Білл пирхнув.
— Ага, точно… То ти щось нормальне хотів спитати, чи лише про Джекове вбивство? — змінила тему Ізабель, бо не витримувала їхнього дешевого театру.
— І ще одне… У вас двох та ж робота, що й учора, — нагадав Білл. Джек закотив очі.
— Так далі продовжуватися не може. Хто куди, а я до рому! А ти — до кухні, куховарочко, удачі! — вигукнув Джек і рвонув на інший кінець палуби.
Білл проводив його здивованим поглядом. Його брови злетіли догори, на обличчі з’явилася дурнувата посмішка. Через прізвисько, яке Джек дав Ізабель. Вона це відразу зрозуміла.
— Він тільки що тебе назвав… — почав Білл.
— Не питай, — буркнула вона й пішла за втікачем.
— Джек вже дає прізвиська… Це щось новеньке, — подумав Білл, проводячи її поглядом.
— Іще хоч раз втечеш, я тебе в тому ромі втоплю! — попередила вона, шукаючи його поглядом. Білл засміявся. Тепер стало зрозуміло, звідки ті прізвиська.