Розділ 13. Небезпечна куховарочка

Наступного ранку Джек прокинувся з бадьорим настроєм. Він вискочив з ліжка, як підстрелений, і, не втрачаючи жодної секунди, наблизився до Ізабель. Його гучний голос розірвав тишу ранку, наче гарматний постріл.

— Прокидайся, піратко! — прокричав він. — Сьогодні твій другий день на борту!

Ізабель, вражена ранковою атакою, повільно підняла голову, намагаючись розплющити очі. Сон ще не відпускав її, і вона ледь відірвала погляд від подушки, побачивши годинник. Очі звузилися від здивування.

«Ну що цьому божевільному треба від мене в таку рань?!» — обурилася вона подумки. Але вголос не сказала ні слова.

— Шоста ранку! Усі нормальні люди ще сплять! — гримнула вона на нього і натягнула подушку на голову.

Джек лише зловісно посміхнувся, і в його очах читалася легка іронія.

— А ми не нормальні люди! Ми пірати! То якщо і ти піратка, то звикай! — відповів він, демонструючи свою звичку до ранкових підйомів, які Ізабель зовсім не подобалися. — Тому підводься! Мені треба тебе навчити бою на шаблях. А потім, певно, капітан дасть якусь роботу.

Ізабель важко зітхнула і, з натугою, все ж встала з ліжка. «От треба було їй сюди пертися?! Зараз би спала собі солодко до десятої у майже по-королівськи зручному ліжку у своїй кімнаті… Та тепер у неї не кімната, а каюта, яку вона ділить з піратом! І, звісно, не таке по-королівськи зручне ліжко, якщо порівнювати з тим, яке в неї було… Хоча тут воно одне з найкращих, скоріше за все. Тож їй ще пощастило. Вона б іще поспала кілька годинок… Але він їй цього точно не подарує, судячи з його рішучого виразу обличчя стягти її з ліжка о шостій».

— Ну гаразд уже… — буркнула вона. — А в мене був вибір? — запитала.

— Ні, звісно! Тренування ніколи не завадять! Особливо тепер, коли ти на борту. Не здивуюся, якщо вони захочуть тебе вбити! Але якщо й захочуть, то перед тим зроблять дещо інше… І твою чарівну сукню і тебе саму вже ніщо не врятує.

— О, прекрасно. І це ти мені так погрожуєш? — підняла вона брову.

— Це я тебе так попереджаю. Ти більше не в своєму палаці, — серйозно сказав Джек.

— В маєтку, а не в палаці, — процідила вона, заправивши ліжко та провівши рукою по сукні.

— Ну, це вже не грає ролі. Тепер твій палац — цей корабель, — сказав Джек, кивнувши в бік палуби.

— Досить базікати, ходімо вже, — буркнула Ізабель та злегка штурхнула його по руці. Джек засичав, взявся за те місце, де вона вдарила, та відскочив.

— Не розігруй драму. Це я ж злегка.

— Боюсь уявити, як буде не злегка.

— Тобі краще того не бачити.

— Все одно побачу. Лише на шаблях, — буркнув Джек, але вона вже виходила.

Джек взяв їхні шаблі… Стоп, а чого це раптом він має їй щось носити? Він тут не слуга взагалі-то!

— Ізабель, а… — почав Джек, а вона вже зникла в дверях.

Ну гаразд, візьме… Але один раз!

Джек взяв до рук її шаблю… А вона досить непогана. У цієї леді шабля як у справжнього лицаря! Треба буде десь таку й собі відкопати. Бо його вже старенька…

Він вийшов за нею на палубу, де ранковий вітер бив в обличчя з усієї сили так, що Ізабель закривало пів обличчя волоссям, і вона ледь вгледіла того довбня. Джек кинув їй шаблю, і Ізабель машинально зловила її в руці. Встигла забрати з обличчя те чортове волосся і, не дивлячись на шаблю, схопила її.

«Ну добре, ця леді не така вже й криворука», — визнав він подумки. Але все-таки трохи захопився її спритністю.

— Ти так спритно її зловила… І чому це? — запитав він, майже захоплений її реакцією.

— До твого відома, я з раннього віку навчалася бою на мечах, — відповіла Ізабель, поправляючи стійку. — Чи ти думав, що до тебе на корабель прилізла справжня принцеса?

— Якщо чесно, я так і думав… — розсміявся Джек, зловісно посміхаючись. — Що ж, мушу визнати, я помилився. Принцесо!

Ізабель перекрила його посмішку власною саркастичною. Він її вже починає бісити з тим прізвиськом.

— Що ж, якщо ти вже все знаєш, то можемо приступити до бою, — сказав він, готуючись до першої серйозної дуелі.

— До бою, в якому ти програєш, — сказала Ізабель так, ніби бачила майбутнє наперед.

Доки вона говорила про його програш, він скористався моментом і майже відразу ударом вибив шаблю з рук Ізабель. Вона не зреагувала миттєво, і шабля впала на палубу з глухим стукотом. Джек хитро посміхнувся, дивлячись на неї.

— Щось ти не дуже й вправна. І хто там програє? — сказав він.

Але Ізабель, не зволікаючи, миттєво підняла свою шаблю і вдарила нею в повітря так, що вона опинилася за декілька сантиметрів від горла Джека. У той самий момент він вихопив свою шаблю, і їхні мечі схрестились, видаючи звуки металу.

— Акуратніше! Це тобі не іграшки, а зброя, — промовив Джек, його голос став серйозним, а очі — пильними. — Але мушу визнати, ти застала мене зненацька.

Ізабель, не зважаючи на жарт, зосередилася і змістила шаблю з такою елегантністю, що їхні шаблі йшли одна до одної, наче бойові танці. Джека не можна було спіймати, і він хитро крутився, ухиляючись від її ударів.

Ізабель, гнівно і зосереджено, зробила різкий удар, який став надто потужним, щоб Джек зміг уникнути його. Затримавши своє тіло, він зумів перехопити її шаблю, але… його руки не витримали сили удару, і його пальці зловили її тільки за край шаблі, ріжучи свою шкіру. Кров капала з його руки, але він не звернув на неї уваги, не збавляючи пильності від її очей.

— А ти непогана в бою, — прошепотів він, не відводячи погляду.

— Джек, я… — почала Ізабель, хоча й сама не знала, що власне почала, дивлячись, як краплі крові зі свіжої рани крапали на палубу.

— Так, ти ледь не вбила мене! — перебив її Джек. І лише після цього він згадав про рану на своїй руці. А його слова змусили її почувати себе трохи винувато, ну бо вона не хотіла його ранити… Та вочевидь трохи переборщила… Але з тренеркою в неї такого не було. Вони ніколи одна одну не ранили.