Розділ 12. Спільна каюта чи спільне горе?

Ізабель вийшла на палубу. Джек стояв за штурвалом і, якщо чесно, виглядав як справжній капітан — хоч і був не надто старим. Ізабель підійшла ближче.

— О, прийшла замінити мене? — запитав Джек, не повертаючи голови.

— Звідки ти... — спитала вона трохи здивовано.

— Упізнав по кроках, — випередив її питання Джек.

— Ти такий уважний, що вже знаєш, коли я йду? — вона підняла брову та з підозрою посміхнулася.

— Звісно. Може, треба було в детективи, а не в піратство, — Джек почухав підборіддя, вдаючи, що серйозно задумався.

— Тоді б усі вбивці були вбиті, — відповіла Ізабель.

— Безсумнівно. То хочеш за кермо? — запропонував Джек.

— А ти хочеш піти на дно? — запитала вона, склавши руки на грудях.

— Ти ж казала, що я і так на дні, — нагадав Джек із хитрим поглядом.

— Зараз я мала на увазі корабель, — уточнила Ізабель, стиха зітхнувши.

— Тобі капітан наказав бути за кермом. Тож... — знову почав Джек.

— Тож він думав, що я знаю, як це робиться, — відповіла вона з підозрілою посмішкою.

— О, я тебе навчу, — запевнив її Джек, підморгнувши.

— Ну спробуй, — знизала плечима Ізабель.

А що? І так нічого робити на цьому кориті. Та й серед піратів вона не дурна, щоб нариватися на неприємності. Вона взагалі не знала, куди їй тут діватися, якщо чесно. Вона підійшла до нього. Він хитро усміхнувся і почав показувати їй, як тримати штурвал. Він пояснював щось про вітер, напрямок, натиск, і ще щось там... Та вона й половини його повчань не дослухала, якщо вже бути чесною. Вона й не думала, що керувати кораблем так важко!

Ще вчора вона й уявити не могла, що колись тут опиниться. Але вона виконала свою мрію і втекла від весілля з ненависним лордом. Убила двох зайців одним пострілом. Джек помітив, що вона думками десь далеко звідси. Значить, він тут виговорив цілу лекцію, а вона ні чорта не слухала?! Деякі стереотипи про жінок все-таки правда... Наприклад, те, що вони іноді не слухають жодного слова! І навіть вона не зламала цей стереотип. Зате сьогодні вона зламала більше половини списку інших стереотипів. Ну, досить вже. Зараз він перевірить, чи почула вона хоч слово.

— Ну, своє я зробив. Усе пояснив, а ти так уважно слухала, тож прошу дуже, — сказав Джек, відступаючи, але штурвал все ще тримав.

Ізабель ніби повернулася в реальність зі своїх думок. Так, ну це вона вже влипла остаточно. Але було таке враження, ніби він насміхається з неї! Хоча, можливо, так і є — така вже їхня піратська натура.

— Так, слухала, не сумнівайся, — гордо задерши носа і, звісно ж, брешучи, відповіла вона.

Джек ледь не пирхнув, але стримався, лише іронічно посміхнувся й похитав головою, склавши руки на грудях.

— Бреше й не соромиться, — буркнув він собі під ніс.

Ізабель ковтнула слину. Але все-таки торкнулася рукою штурвала. Раптом вона обернулася до нього:

— Що ти сказав? — запитала, не розчувши його буркотіння.

— Кажу, що там зграя чайок нас зараз заклює до смерті, — відповів Джек, дивлячись у небо, де й справді кружляла зграя чайок.

Ізабель ніколи не бачила чайок, адже все життя прожила далеко від берега моря, і її батько ніколи не дозволяв їй навіть наближатися до нього, побоюючись, що її викрадуть пірати. Тепер вона сама в піратів, але, на диво, з власної волі. Вона взагалі не знала, що то за птахи. І їй причулося, що він сказав «чайники», про що тут вже й говорити.

Але, ніби за покликом Джекових слів, ті чайки почали повільно спускатися, кружляючи. Прямо до них! Джек підвів брови.

— Там твої подруги-чайки на чай хочуть завітати, — жартома кинув Джек, ледь стримуючи сміх.

— Чай... ХТО?!! — скрикнула Ізабель, бо дві птахи підлетіли просто до неї.

Вона з переляку й несподіванки відступила назад, прямо на Джека, ледь не впавши. Йому довелося покласти руки їй на плечі, бо інакше вона вдруге за день ледь не ввалила б обох. Вона завмерла із заплющеними очима. А Джек підвів брови й усміхався з її боязні чайок. Є ще один такий у команді. Чайки...

— Боїшся чайок? — нарешті запитав він, нахилившись до неї.

Вона розплющила очі. Джек дістав пістолет і вистрілив у тих двох чайок! Вони попадали на палубу мертвими від двох влучних куль. Ізабель завмерла від шоку. Потім побачила, що Джек тримає її за плечі. Вона струснула плечима, відійшовши й вирвавшись від його рук. Джек вишкірився.

— Міг і сказати, що то птахи... А казав, що чайники! — швидко відмахнулася Ізабель від свого боягузтва.

— Чайки — це і є птахи, дурненька! Чи ти цього не знала? — Джек підвів брову, вже не насміхаючись.

— Уяви собі! І я не дурна, — відповіла вона.

— Ні, звісно, дурненька, просто. Це не одне й те саме, — заперечив Джек, вдаючи серйозність.

— О, іди до біса, Джек! — відповіла Ізабель, трохи розгнівана. І на нього, і на чайників, і на чайок, і на весь світ!

— І взагалі, ти міг мені в голову вистрілити! І навіщо тобі дві мертві чайки? — підняла брову Ізабель.

— Я рятував нас. Я ж казав, що вони нас до смерті заклюють, — продовжував глузувати Джек.

— Тобі ще раз сказати йти до біса? — запитала вона.

— Ні, сам дорогу знайду. Не забивай тим свою чудову голівку, — майже лагідно промовив Джек, але це було відкрите глузування.

Він ще й скривив саркастичну гримасу й повернувся до управління кораблем, який вони благополучно залишили на милосердя моря. Та на їхнє щастя, погода була на їхньому боці.

— Прошу ще раз... Вже чайники тобі не завадять, точно! — промовив Джек.

— Тобі було смішно, а мені на мить страшно! Це все від несподіванки, — пробурчала Ізабель, дивлячись на нього.

— Та звісно, леді, — відповів глузливо Джек.

Ох, як же він її бісить! Ну зараз вона йому покаже, хто капітан в їхній дуелі! І демонстративно задерши носа, вона гордо взялася за штурвал. Та щойно вона його торкнулася, корабель раптово нахилився! Джек, який щойно стояв упевнено й насміхався, гепнувся на палубу, як розчавлений кавун.