Розділ 11. Навіть пірату потрібна турбота

Ізабель проходила повз каюту. Спершу подумала, що це каюта капітана, але крізь прочинені двері побачила Джека, що сидів за письмовим столом. Вона вагалася. Зайти? Чи залишити його в спокої?

Стільки божевілля за один день… Та й вона не зобов’язана була йти до нього. Але совість не давала спокою. Вони всі троє сьогодні перетнули межу.

— Джек… Можна? — несміливо спитала Ізабель.

— Якщо справді хочеш, — мовив він, не обертаючись. Він очікував, що вона або піде, або захоче продовжити сварку, і він її сам вижене. Третього варіанту не було.

Коли Ізабель наблизилася, то побачила, що він щось писав. Але щойно Джек побачив її, одразу закрив записник. Він був здивований, що вона пішла за ним. Нормальна людина не заходила б до… психа.

— Ти щось хотіла? — спитав він, не приховуючи здивування та піднявши брови.

— А ти ще питаєш? У тебе сьогодні дах зірвало. І не лише через вчинки. А твій погляд… — затнулася вона.

— Що з ним не так? — спокійно спитав він, злегка смикнувши бровою.

— Я не вірю, що це був ти, — промовила вона те, що думала.

— Ти мене знаєш ледве день. Звісно, не віриш. Та й леді не звикли до піратської поведінки. Якщо хочеш тут залишитись — мусиш, — відповів він. Та що вона вчепилася в його погляд?

— Але ж ти… не такий, — сказала вона тихо. Звісно, вона не могла знати на всі сто, але відчувала, що це правда.

— Це ти вважаєш, що не такий, — відмахнувся Джек і обернувся від неї геть, демонструючи, що розмова завершена. Він помітив, що вона не йде. — Я цей… Гм, посплю, певно. Хоч це ти мені зробити дозволиш? — вигадав він і, не чекаючи її відповіді, обійшов її і сів на своє ліжко.

Але ні. Вона не здасться так просто. Чомусь хотілося, щоб він погодився з її думкою. Та й не лише її, а й Білла. Вона підійшла до нього.

— Звісно, ти далеко не ідеальний… Але й не найгірший, — стояла вона на своєму.

— Не тобі цим перейматись, — відповів Джек, обернувся до неї і вперше подивився їй в очі. А вона йому.

— Ні, не мені. Я просто хочу цим перейматися. І я тебе витягну, — твердо сказала вона і сама собі внутрішньо здивувалася.

Ну, цим взагалі-то переймається Білл… А вона просто хоче допомогти, от і все! І їй було цікаво, що з цього вийде. Може, й нічого.

— Звідки? — підвів брови Джек.

— З дна, на яке ти ліг, Джек, — виголосила вона, мов суддя, що виносить вирок. Певно, це в неї від батька, який і справді ті вироки виносить.

Він замовк. Довго мовчав. Потім повільно, але чесно сказав:

— Я вже не впевнений, що хочу звідти вилазити.

Ізабель не відвела погляду:

— Тоді хоча б дозволь комусь поруч побути. Бо інакше… ти там і втопишся!

Джек посміхнувся:

— Це вже складніше, ніж вилазити.

— Я не злякалась. І не піду. Принаймні тепер, — відповіла вона і сіла біля нього. Не занадто близько, але й не далеко. Джек здивувався її впертості, підвівши брови. Потім дивився на неї мовчки. Але цього вечора… він точно вже не був сам.

Ізабель глянула на його губи — точніше, на те, що від них залишилось. Удар Білла був не з легких. Міг і зуба вибити.

— Чого так дивишся? Поцілувати хочеш? — з усмішкою спитав Джек.

— А ще чого! Навіть не мрій. Дивлюсь і дивуюсь, як Білл тобі зуби не вибив, —

— Ну, він це може, — погодився Джек.

— І я можу, — додала Ізабель жартома.

— Хочеш перевірити? — спитав Джек. Не на повному серйозі, звісно.

— Якби від них щось лишилося, можливо, — буркнула Ізабель.

Вона почала оглядати каюту. Щось шукала… І знайшла. У нього на грудях. Ну, тобто — в кишені накидки. Шматочок тканини. І, на диво, чистий. Вона сіла ближче, намочила його водою з глечика біля ліжка.

— Що це ти… — почав він, та не встиг договорити.

Бо вона почала витирати кров з його губи. Її рухи були обережні й турботливі, через що думки Джека на мить зависли. Він здивовано звів брови. Бо таке з ним робили востаннє… мабуть, ніколи. І взагалі, він не заслуговує. Її дотик був легкий, ледь відчутний, але він ніби знімав не лише кров, а й той тягар, що тиснув на нього цілий день.

— А чому… — почав він, ледь ворушачи губами, і підвів на неї погляд з-під густих брів.

— Що? — підвела брови Ізабель, зупинившись на мить.

— Чому ти це робиш? Я ж…

— Самозакоханий і жорстокий пірат? — випередила вона його своїм припущенням. Ну, це вже скоріше факт.

— І це теж, — засміявся Джек. — Я зірвався. На тобі. На всіх. До речі — вибач. За все. І дякую… Хоч я й не заслуговую, — видушив з себе подяку цей… самозакоханий і жорстокий пірат. Який за один день встиг двічі погрожувати її життю, одного разу йому навіть могло вдатися! Нагрубіянив їй так, як ще ніхто в світі не наважувався… Та водночас… ну, трохи зачарував. Своєю зовнішністю, харизмою і, певно, піратською свободою. Але й налякати своїм характером встиг. Від цих думок вже вона на мить зависла, занурившись у них і дивлячись на нього, ніби бачить вперше. Ніби він залетів до її вікна і її викрав. Хоча так, вони лише сьогодні, можна так сказати, познайомилися і одне одного з шаблями познайомили та язиками, що, певно, навіть гостріші за їхні шаблі. Вона глибоко вдихнула і майже по-філософськи сказала:

— Навіть піратам потрібна турбота. Без неї можна збожеволіти. А ти — яскравий тому приклад.

Він уже хотів щось сказати, але вона суворо глянула:

— І взагалі… не сіпайся.

Джек усміхнувся кутиком губ, які вона щойно витерла.

— Як скажеш, принцесо, — прошепотів він.

— О, ти вперше мене послухав. Може, буде так і надалі? — спитала вона, на мить зупинившись і подивившись йому в очі.

— Можливо. Але нічого не обіцяю. Я слухаю лише себе, — відповів він, але не без гордості. Ну, звісно ж, який пірат без гордості? Це як леді без репутації.

— Ну, для тебе ж гірше, — саркастично відповіла вона і продовжила. Хоча могла ж цього не робити. Але чомусь робила. І це його щиро дивувало. І вона сама собі внутрішньо дивувалася… Але відчувала, що так буде правильно.