Розділ 10. Піратське божевілля

Коли вони нарешті дісталися до корабля, пірат театрально розвів руками й, схиливши голову до Ізабель, весело вимовив:                                                                              -— Ось і наш корабель, незнайомко. «Шторм Смерті».

Ізабель обдивилася корабель. Він виглядав, ніби його двісті разів прокляли і стільки ж разів спалили. І вона вже хотіла відмовитися від своєї божевільної ідеї. Вона ще могла злиняти. Спідницю в руки й навтіки! Вона майже піддалася цій спокусі, та думка про весілля з лордом і про корсети, носити які було гірше за смертну кару, змусила її вмить передумати. А поки вона думала, пірат із невимовною легкістю заскочив на борт, потягнувши її за собою, і подав руку.

Яка галантність! А ще кілька хвилин тому хотів мене вбити. Як же швидко ці пірати перевзуваються... — подумала Ізабель.

Але коли вона вже майже піднялася на борт, її нога підсковзнулася, і вона ледь не впала. Пірат, не розгубившись, обернувся до неї з блискавичною швидкістю та схопив за талію. Його поза була такою, ніби він готувався танцювати вальс. І це було до біса нахабно, та водночас якось магічно чи що... Так, треба ці думки заживо закопати, — порадила вона сама собі й змінила свої думки на корсети.

От кляті корсети! Та я ж скоро в них помру! — сердито подумала Ізабель.

Та замість того, щоб повести її в танок, він нахилився до неї й прошепотів просто у вухо:

— Обережніше, не вбийся на місці. Бо хто ж тоді буде мене рятувати? А я — вас? І хто вийде за мене?

— За тебе й мавпа не вийде, — подумала Ізабель, але випадково сказала це вголос.

Пірат почув, але у відповідь лише вишкірився.

Ізабель обернула голову — і навіть не помітила, як за сценою спостерігав увесь екіпаж, включно з самим капітаном за штурвалом. Пірати перешіптувалися між собою, а один із них, очевидно, не витримав:

— О, Джеку, то ти нарешті знайшов даму свого серця?

— Все можливо, мій любий друже! — іронічно відповів Джек. Подивився, що досі тримає руки на талії леді, і швидко прибрав їх, витерши в одяг! Ізабель це бачила, подивилася на нього, закотила очі й пирхнула. Та він цього не помітив. Або не хотів помічати.

— Шкода, Джеку, я б від такої панни теж не відмовився... — додав ще один.

Джек не змінив виразу обличчя. Спокійно, з іронією сказав:

— Пальцем її торкнешся — я відітну тобі язика.

— Так говориш, ніби зробив їй пропозицію.

— Ну майже... Щось типу того, — відповів Джек, блиснувши очима на Ізабель.

Вона лише знову закотила очі. І хто її за язика тягнув відповідати?! Ну, певно що його шабля.

— І як тобі бути «майже» нареченою Джека? — кинув хтось.

— Більшого кошмару годі й уявити, — відказала Ізабель.

Пірата здивувала така відповідь, але він лише підняв брови і знову вишкірився.

— Вона в мене просто... норовлива, — прокоментував слова своєї майже дружини. Як за секунду стане ясно, Джек.

— Ага, прямо як ти, Джек, — іронічно відповів хтось. І ті, хто був поруч, вибухнули реготом.

— Так тому вона мені гідна партія! — сказав задоволений реакцією Джек.

Як же хочеться дати цьому телепню ляпаса. Але зробити це зараз буде дурістю. Можливо, потім...

Його слова були настільки звичними для всіх на кораблі, що пірати навіть не зважали на них (це про відтинання язика). Але після цього до Ізабель більше ніхто не наважувався підходити. На лаві сиділо кілька піратів, і вона чула тихі перешіптування:

— Як думаєте, вона справді дівчина Джека? — почав один пірат своє шепотіння.

— Аякже! Ти що, не бачив, як він на неї дивився? — кинув інший.

— Атож. Так захищає її.

— А вона, схоже, його, ну... трохи ненавидить, — кинув насмішкувато ще один.

— Та це мине. Всі дівки такі, а потім — по вуха втріскаються в Джека. А той міняє їх, як кулі в пістолеті, — пирхнув ще один, дивлячись у її бік.

О, то ці дурні думають, що я просто дівка, яку він привів, щоб погратися... Ну, вона їм ще покаже, хто тут головний. Але потім. Спочатку треба... Господи, треба якось влитися в цей... колектив. А це буде непросто. Для них «дівка» — це просто гарне личко. Але я їм доведу...

Коли пірати зібралися на сніданок, Джек урочисто підняв келих, коли в усіх були повні келихи рому:

— Ви всі, мабуть, помітили цю прекрасну... еее, як тебе звуть? — спитав з усмішкою, розгублено поглянувши на неї.

— Ізабель. Ізабель Спаркл, — посміхнулась вона.

— Ага! — підняв він палець угору, ніби щойно згадав, де заховані всі скарби світу. — Тож, Ізабель не просто так на борту. Вона врятувала мене від шибениці — на що не спромігся ніхто з вас! — сказав Джек і нагородив кожного докірливим поглядом, а щоб точно їх добити, вказав пальцем на кожного.

Пірати не знали, як реагувати. А поки вони не знали, як реагувати, Джек вирішив офіційно представитися новій своїй компаньйонці (чи майже дружині, га?).

— Джек Стрілець. Приємно познайомитися, принцесо, — знявши капелюха, сказав він.

Джек Стрілець... Вона десь чула це ім'я. Або читала про нього? Та зараз це не так важливо. Вона визволила легендарного пірата, на якого полюють уже чотири роки. Ось це вона знала точно, бо бачила вивіски з його портретом. І тоді якраз його портретом милувався ще дехто. Ну ці, ті, хто дешевше повітря. Але вона вирішила не показувати свого здивування щодо його імені. Натомість вчепилася в прізвисько, яким він її назвав.

— Ти вже й прізвиська мені даєш? — обернулася до нього вона, жуючи яблуко.

— Ну знаєш... не щодня зустрічаєш дівчину в бальній сукні на піратському кораблі, — всміхнувся пірат... ну тобто Джек.

Поки вони вели свою бесіду, пірати чухали потилиці, не знали, що й казати у своє виправдання. Бо Джек йшов за ромом, бо... Всі вони, одним словом, спилися під ранок і хропіли майже весь день від рому й утоми. І почали виправдовуватися, як могли, звісно.

— Джек, ми своїх не кидаємо! Ми просто... — почав один, але не додумав, що власне й починав.