Розділ 9.Перші кроки в піратське життя

Ізабель зібралася з думками. Вона одягла коротку зручну сукню - ту, що була краща за всі її інші разом узяті. У ній вона виглядала трохи... по-піратськи. Але з'явитися в ній просто так - дурість. Цю сукню вона носила лише для тренувань або у спекотні дні. Якщо після дня в задушливому корсеті вона раптом переодягнеться в легке вбрання - слуги обов'язково щось запідозрять.
Здавалося б, дрібниця. Але ні. Ізабель знала - за нею стежать. Тихо, обережно, проте пильно.
Тому вона вирішила діяти розумніше: зверху одягла ту ж сукню, в якій провела весь день. У двох корсетах можна й з легкістю померти ,але вона витримає. Мусить.
До стегна вона прив'язала кинджал атласною стрічкою - щоб ніхто не помітив. А ще - взяла з собою тренувальну шаблю. Сховати її буде складніше, але вона вже знала: головне - не зупинятися.
Та як його звільнити? І чи варто ризикувати? Заради якогось пірата? Так, симпатичного - визнала вона подумки, але одразу відкинула цю думку. Зараз не час.
Її мета - знайти батька. Випитати, дізнатися правду. Якщо він ще живий. А якщо ні - знайти когось, хто його знав. І, нарешті, спробувати те, чого вона хотіла з самого дитинства. Її батько ніколи не дозволяв їй навіть ступити на борт урядового корабля.
Але, як відомо, чим більше забороняють - тим сильніше того хочеться.
Вона знову поглянула на шухлядку. Снодійне. Кружка з водою. План визрівав сам собою: підлити вартовим снодійне. Усе ж, ці охоронці - не надто пильні. З в'язниці вже втікали. Щоправда, їх повертали. Але не цього разу. Не її пірата.
Рішуче взявши пляшечку, Ізабель навшпиньках рушила маєтком. Ніч - найкращий союзник. Вона здригалася від кожного шурхоту - кожен здавався кроками слуги. Та, на щастя, всі вже спали.
У кухні, за столом, обійнявши казан, спав повар. Ізабель ледь не хихикнула - картина була надто смішною. Та раптом він поворухнувся, роззявив рота, і серце дівчини мало не вистрибнуло з грудей. Але повар лише зітхнув і захропів. Вона полегшено видихнула.
Потяглася до пляшок, та як на зло - зачепила миску. Та з гуркотом гепнулася на підлогу. Серце Ізабель зупинилося. Вона завмерла. Мить. Друга. Тиша.
Ніхто не прокинувся. Навіть повар. Везіння? Надто підозріле. Треба бути обережнішою. Якщо її схоплять - вранці вона стане свідком страти. А разом із тим - прощатиметься зі своєю мрією.
Тремтячими пальцями вона влила снодійне в питво, обережно навшпиньках переступила посуд і вийшла з кухні. Вона почула кроки. Це вже точно були людські кроки, не шорохи, що вона чула на кожному кроці. Вона вже почала говорити:
— Я просто...
Але це, слава Богу, була тренерка Кассандра. Вона обіцяла, що допоможе їй. Але Ізабель у цьому сумнівалася. Що її тренерка захоче порушити закон? Але заради неї — порушить. 
— Цить, це я, Ізабель. Ти так гриміла, що мені довелося кількох слуг заспокоювати, що то просто вітер! Радій, що вони послухали мене. А ти що, вже подумала, що я тебе кину? — прошепотіла Кассандра.
— Вибачте… І дякую вам. — шепнула Ізабель.
— Завжди рада допомогти, — відповіла тренерка з усмішкою. — Якщо хтось прийде — я скажу. Або якщо той пірат усе-таки тебе захоче вбити. Від них можна очікувати всього… А коли ще й вип’ють — то взагалі.
Звідки вона взагалі стільки знає про піратів? Чи бува не спілкувалась із ними? А може, взагалі на піратському кораблі була? Вона ж про минуле тренерки майже нічого не знає... Але спитати не наважилася.
Кассандра стала за стіною біля входу у в’язницю і кивнула Ізабель.
У в’язниці вартові не здивувалися її появі, а навпаки — зраділи.
— Сідай, побалакаємо, раз уже ти нам питво принесла, — мовив один із них.
Все йшло не зовсім за планом. Але вона слухняно сіла.
— Може, вип’єте, панове? Вам, напевно, важко стерегти злочинців день у день… Хоч трохи відпочити треба, — лагідно мовила вона.
— Та треба, маєш рацію! — підхопив інший, наливаючи в кружки.
— А ти з нами? — спитав він Ізабель.
—Та ні, я ж леді. Не п’ю, — відповіла з усмішкою.
— Як хочеш! Нам більше залишиться, — розсміявся один і цокнувся з товаришем.
Вони випили до дна. І майже одразу завалилися у сон.
— Солодких снів, — прошепотіла Ізабель. Їй завжди здавалося, що ці двоє були колись піратами.
Ізабель обережно взяла ключі,  і вирушила вглиб темного підземелля. З кожної клітки до неї тягнулися руки — грубі, з тюремними татуюваннями, від піратів, розбійників та психів.
— Підійди сюди, дівчатко, ми тебе не скривдимо… — пролунав шепіт із темряви.
Та вона не слухала. Її серце билося в такт крокам. Вона знала, кого шукала.
В одній з темних кліток сидів пірат. Його чорне волосся спадало на очі, а густі брови ховали погляд, що метався по кам’яних стінах. Коли він нарешті помітив Ізабель, його очі звузилися. Він підвівся, підійшов до ґрат і схопився за них.
— Що, хочеш мене врятувати? — промовив хрипко. — Ти ж розумієш, що кожен розумний пірат убив би свого рятівника? Бачу, мої слова на суді таки зачепили... Не бери в голову. Завтра подивишся, як моє прекрасне тіло піде з життя.
Ізабель ковтнула. На мить вона справді пошкодувала, що прийшла. Але дороги назад не було. Він був потрібен їй… Звісно, у власних цілях.
— Якщо вб’єш мене, то ніколи не дізнаєшся, чому я тебе звільнила, — холодно відповіла вона.
— О, як інтригуюче, — сказав пірат.
— Мені потрібен один пірат. Ти або допомагаєш, або я йду до наступного. І він, можливо, не буде так балакати, а просто втече сам.
Вона демонстративно потрясла ключами й зробила крок убік. Але він вигукнув:
— Гаразд, гаразд! Який пірат тебе цікавить? І взагалі, вони б не погодилися на твою пропозицію. Просто зробили б з тобою… Ну, таке не дуже й приємне для тебе — у знак подяки.
— Дев’ятнадцять років тому. Його бачили на судні уряду. Одягнений точно так, як ти.
— Хм… Цей одяг — від таємної спілки піратів. Але твій «батечко» половину з них уже стратив. Коло звужується. Та навіщо тобі той пірат?
— Бо мій батечко — не мій.
— О, так ти піратка?
— Можливо.
Із тиші виринули кроки. Один із вартових. Але ж вони мали ще спати! Пірат миттєво схопив Ізабель, притис її до стіни, приклав палець до губ.
Кроки наближалися… Та це був той самий сонний варта, що іноді ходив уві сні. З заплющеними очима він тягнув руки перед собою.
Ізабель і пірат ледь стримували сміх… і не втримались. Пролунав вибух сміху — і одразу голос:
— Вони втекли! — вигукнув один з офіцерів. — Жінка і пірат! Стійте! Іменем закону — зупиніться!
Ізабель завмерла. Кассандра ж мала крикнути, якщо щось буде не так… Але певно вона не хотіла, щоб її у чомусь запідозрили, та й Ізабель не хотіла б.
— Чорт! — прошепотіла Ізабель. — Це все через тебе!
— А може, через твою красу?
— Наказую зупинити втечу! Або стрілятимемо! — пролунав окрик офіцера.
— А як щодо того, щоб самих себе перестріляти? — вигукнув пірат.
Постріли пролунали майже одразу. Кулі влучали в ґрати, в’язнів, але не в них. Пірат схопив Ізабель за руку:
— Бігом!
Коли постріли стали ближчими, він крикнув:
— Трохи вибухів їм не завадить!
— ЩО?! — Ізабель не встигла договорити — він кинув порохову бомбу.
— Пригинайся!
Вибух збурив тишу ночі. Ізабель скрикнула, затуливши вуха. У диму вони побігли через тунель.
— Ти божевільний! Вони могли загинути!
— А ти кого визволила, леді? Святого? І взагалі, я рятував наші шкури. Ну, свою більше.
Їхні кроки вели до люка. Він підняв кришку й вклонився:
— Леді перші.
— Після тебе, пірате.
Назовні пірат подав їй руку. Ізабель скривилася:
— А раніше хтось погрожував мене вбити…
— Можливо, й ще захочу, — усміхнувся він зухвало.
— Твоя ж шабля в мене.
Пірат у ту ж мить вихопив її назад.
— Вбивати  чи ні? — запитав він, прикладаючи лезо до її шиї. — З одного боку, було б розумно… З іншого — не хочеться вбивати таку красу.
Він нахилився ближче, майже торкаючись губами її щоки:
— Вийдеш за мене — не вбиватиму, — прошепотів.
Вона здивовано кліпнула очима. Він це на повному серйозі верзе, чи це на них, як казала тренерка, сп’яніння так діє?
— Ти несерйозний.
— Я пірат. Ми або несерйозні, або мертві.
— Поки що жодних шлюбів, пірате. Я вирішу, коли настане час.
— Як забажаєш, — сказав пірат, вклонившись їй як принцесі. — Але знай: пірати не забувають обіцянок.
Він пішов далі, насвистуючи.
Під час втечі пірат увесь час сміявся. Його хода була легкою, навіть танцювальною. Ізабель ледве стримувалась, щоб не піддатися цій хвилі безтурботності.
— А як ви з таким запахом живете на кораблі? — спитала вона, затуливши ніс.
— Принцеса не звикла до справжнього життя? — засміявся він. — А може, ти ще хочеш плисти зі мною?
— А як інакше?
— Жінка на моєму кораблі? Та боронь боже! — сміявся він, ставлячи руку на серце, наче ці слова були найбільшим ударом для нього.
Коли вони проходили під мостом, Ізабель рвучко вихопила шаблю і притисла його до стіни.
— Я тебе врятувала від смерті. Але можу й стати нею.
Він закашлявся, вражений:
— І чого тобі не вистачає? Суконь, винця, балів?
— А тобі — свободи?
— Ти ще благатимеш, щоб я тебе викинув у море, — прошепотів він.
Але вона тільки посміхнулась. Ішли далі. Вулиці були темні, небезпека чатувала за кожним рогом. Але поряд був сміх. Вільний. Зухвалий. Такий, якого вона ще не чула в житті.
І хоч Ізабель ще не знала, що чекає попереду, одне було ясно — з цим піратом нудно точно не буде.